На великому подвір’ї у Вовковиях Дубенського району тихо. Чути тільки птаство та гавкіт собаки. Мене виходить зустрічати красива жінка, вся у чорному. Це Іванна Теленська. Ще сорока днів не минуло, як у Сєверодонецьку загинув її чоловік Олександр. Практично у перші дні вторгнення пішов до війська, хоч міг цього і не робити. Адже він – батько чотирьох дітей: найстаршій доньці – всього 12 літ, найменшому сину – сім. А ще є двадцятирічний пасинок Назар. Поки ми розмовляємо, дітки, як пташенята, туляться до мами.
Тесть з тещею полюбили як рідного сина
Це було кохання чи не з першого погляду. Саша й Іванна познайомилися у Києві. У неї за плечима були невдалі стосунки, тож сина Назара піднімала на ноги сама. У нього – служба у Нацгвардії і робота у поліцейському полку спецпризначення.
– Він охороняв масові заходи, а я працювала прибиральницею у Палаці спорту. Познайомилися на «Дискотеці 80-х». На перше побачення пішли 9 грудня 2008 року. А вже за три роки 9 грудня у нас народилася донечка, – з усмішкою згадує Іванна ті щасливі роки.
Саша був родом з Вінниччини, але пара вирішила, що витимуть своє сімейне гніздечко у Вовковиях на Рівненщині. Поселилися у великому будинку Іванниних батьків. Крім них, на той час тут жили ще дві її сестри із сім’ями, але потім пороз’їжджалися. Сашу тесть з тещею прийняли і полюбили як рідного сина, якого у них не було. Особливо радів, що буде кому передати досвід і господарство батько. Знайшов спільну мову новий зять і з жінчиними сестрами.
– Ми жили дуже дружно, ніколи не сварилися через дрібниці. Ще всі цьому дивувалися. Кожен мав окрему кімнату. Але їли і дітей ростили разом, ніхто не ділив їх. Оцей величезний стіл спеціально поставили, щоб разом за ним сидіти, – показує на дійсно довгий стіл під накриттям Іванна.
Жінка згадує, що Саша став для її Назара справжнім татом і другом. Син називав вітчима Сашком. Коли вони одружилися, хлопець закінчив перший клас. Чоловік дуже хотів, аби дружина народила і йому сина. Та першими на світ з’явилися три донечки – Олександра, Ірина, Валерія.
І коли Іванна вчетверте завагітніла, то навіть не дуже вже й цікавився, хто буде. Якось мимохідь кинув: «Знову дівка». Та народився Максимко. Бойовий такий хлопчина, шустрий, уже закінчив перший клас.
– Не знаю, як тепер буде, на нього тільки батько вплив мав, – бринять сльози у голосі жінки. – Діти його дуже любили, хоч він і був строгим, тримав дисципліну. Мені і в магазині говорили, та я й вдома це бачила – діти все догори дриґом піднімали. А при Саші була тиша і порядок. Коли їхав у магазин, завжди найперше дітям купував цукерки, пряники. Гойдалку їм змайстрував. Міг їх і погодувати, і помити. Завжди спокійно малих на нього лишала.
Правда, щастя побути з татком дітям випадало не так часто. Адже він був єдиним годувальником у великій сім’ї, тож їздив на заробітки. Останній раз був у Польщі. У нього відкрита річна робоча віза. Додому повернувся 20 лютого. Навіть не встиг з дітками наговоритися, натішитися ними.
Про загибель повідомили у день народження донечки
На початку березня Сашу через сільську старосту викликали до військкомату на медкомісію. А вже 12-го він був з речами у частині.
– Як же так? – запитую. – Адже у нього четверо неповнолітніх дітей!
– Та у нього ніхто про це не питався! – з гіркотою кажуть Іванка та її мама Наталія Володимирівна. – Уже на похороні комісар сказав, що, мовляв, недогледіли…
Ситуацію проясняє тесть Володимир Андрійович. Каже, вони довго в останній вечір сиділи із Сашею на лавочці, розмовляли.
– Я ж йому пояснював: він може піти у військкомат і сказати, що у нього діти, аби йому дали відстрочку. А він так подивився на мене: «А що чекати, що вони сюди прийдуть?» І показав рукою на дітей.
Відтоді уся велика родина жила від дзвінка до дзвінка. Іванна каже, що хоч і господарство велике мають, клопотів багато, та все з рук валилося.
– Зранку прокинуся і тримаю телефон – чекаю вісточки. До вечора ходила, мов у сні, поки не подзвонить. А якось, коли був у Рубіжному, п’ять днів не давав про себе знати. Ми тут місця собі не знаходили. І стільки щастя було, як віддзвонився! Там просто поганий зв’язок, – згадує Іванна.
Ми розмовляли з нею у той день, коли стало відомо про вихід наших військ з Лисичанська. Це місто довгий час захищав і її Саша. Постійно казав, що вони ні його, ні Сєверодонецьк не здадуть.
– Тому якось так боляче… – зітхнула Іванна. – А ще я чула по голосу, що чоловік дуже замучився. Їх дуже сильно обстрілювали. Навіть по телефону було чути те «бабах-бабах». Та їхати звідти не збирався. Казав, що він там найстарший. З ним служили зовсім молоді хлопці з Луганської та Донецької областей. По віку такі, як наш Назар – по 19–20 років, і дуже патріотично настроєні. Він не міг їх залишити.
Навіть з фронту Саша завжди намагався поговорити з дітьми і обов’язково вітав з днем народження. Із самісінького ранку подзвонив своїй третій донечці Лєрі і пообіцяв, що купить мобільний телефон. Обіцянку чоловіка уже виконала Іванна. Там, на війні, під вибухи снарядів і бомб зустрів і своє 39-річчя. Так хотіли, щоб на 40 років був вдома з перемогою!
– На початку червня Сашко уже був у Сєверодонецьку. Коли не вийшов на зв’язок, не хотілося думати про найгірше. Може, зайнятий. Сподівалися, що 12 червня на Іринчин день народження обов’язково знайде можливість подзвонити. Зранку телефон мовчав і мовчав. Лише після обіду нам зателефонували з невідомого номера і сказали, що Саша загинув під час обстрілу три дні тому. Іра крикнула, що більше не святкуватиме свій день народження. Це так важко. Діти спочатку ніби заціпеніли. А потім спершу Саша, а за нею і менші стали повторювати, що то помилка і це не тато загинув. Стали такими спокійними.
Три дні чекали у Вовковиях труну з тілом Олександра Теленського. Люди зустріли свого Героя на колінах. Востаннє внесли гріб до хати, де Сашко прожив дванадцять щасливих років. Відкрили кришку і зняли формальдегідну маску. І тут тишу розірвав страшний крик старшої донечки Саші. Дівчинка побачила, що там лежав таки її дорогенький татко. А він ще був так потрібен своїм діткам. Сім’я мала стільки планів на щасливе життя!
– Я бачила його у труні, розумію, що Саші вже немає, але серце вірити у це відмовляється. І діти так само все чекають, що він приїде. Може, тому, що часто був далеко від дому на заробітках, – задумливо каже Іванна.
Сьогодні велика родина уважно стежить за новинами. Адже там, на фронті, ще воюють чоловіки з їхньої сім’ї: племінник, двоюрідний брат, колишній чоловік сестри Іванни. І у найгарячіших точках – Слов’янську, Ізюмі, Миколаївській області.
– Так хочеться, щоб війна закінчилася, і ми всі знову зібралися за нашим великим столом, – промовляє Іванна.
А в самої очі сумні-сумні. Адже її чоловіка за цим столом уже не буде. Досі на вікні стоїть чарка, накрита хлібом. Сашко залишиться тільки у їхній пам’яті і на фотографіях. Останніми днями діти люблять їх переглядати. Там вони такі ще маленькі і татко живий.
Наталка СЛЮСАР
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!