Дід Гриша останнім часом дуже подався. Здавалося, час не лише зморшками боронував обличчя, а й страшенно порубцював його душу. Став зовсім мовчазним, відлюдькуватим. У побляклих очах не світилося життя.
Був першим жартівником на селі
Замолоду Гришка був першим веселуном на селі.
«Поїзд «Сімферополь-Київ» прибуває на третю колію. Стоянка – п’ять хвилин», – пролунав чарівний жіночий голос з динаміка. «Ху-у, встиг», – зітхнув з полегшенням Роман. В одній руці він тримав букет троянд, в іншій – морозиво.
А як сама злягла – опинилася в інтернаті
Коли Інні запропонували роботу вчителем у школі-інтернаті, вона з радістю погодилася. Ще б пак: тільки закінчила інститут – і одразу отримала непогану посаду. Тоді й не думала, що той сиротинець змінить її долю.
Про колгоспну бухгалтерку Зою Семенівну в селі казали: «Їй палець в рот не клади, а то відкусить!» Була жінкою вольовою та вредною. Чортів давала вдома й на роботі. А що вже вислухав син, коли заїкнувся, що одружуватися буде на сусідській дівчині! «Тобі селючка не пара!
Світлана з чоловіком підібралися під стать один одному: обоє мали підприємницьку жилку. Микола подався на базар торгувати, а вона зайнялася куховарством і помаленьку дійшла до кількох власних кафе та їдалень. Тож 15-річчя свого єдиного сина Ігоря вони святкували вже у новому великому будинку.
Вони жили у невеликому містечку, де всім про всіх усе було відомо. Тож коли Аня зустрічала посеред вулиці знайомих, вони неодмінно цікавилися, як справи у Віктора: що пише, коли приїде. Всі знали, що як тільки хлопець прийде з армії, вони одружаться.
Цей незвичайний випадок стався майже сто літ тому в Рожищенському районі. То був час, коли у 1930-х роках ще мирно та дружно жили на Волині українці, поляки та євреї і навіть гостювали один в одного на Різдво. Цю історію старожили довго пам’ятали і передавали наступним поколінням.
«Ра-ду-йся, ой, радуйся, зе-е-емле, Син Божий народився…» Бабця Галя підтягувала відому колядку разом з телевізором. Там йшов різдвяний концерт. Співала і плакала, бо вже давно у її хату на хутір ніхто не приходив віншувати.
Бо не мала ні щастя, ні радості, лишень одні біди та смерті
Тітка Зеня змолоду була дуже балакуча і жартівлива. Мала добрий характер, бо навіть коли й зчинялася з ким сварка, завжди переводила все на жарт, і за кілька хвилин наставав мир і спокій.
Алла з Петром давно жили як сусіди, хоч офіційно називалися подружжям. Він мав свою кімнатку, вона – свою. Алка завела коханця на роботі, а Петро шукав рятунку в горілці. І якось на п’яну голову прийшла несподівана думка: піти контрактником в АТО.
За жвавою веселою щебетухою Люсею Петро упадав ще зі школи. Та був сором’язливим, тож лише спостерігав, хто проводить дівчину додому з клубу, хто запрошує її на танець, бо сам не наважувався. Коли пішов в армію, страшенно мучився невідомістю. Знав: така красуня у дівках не засидиться.
Тома вилетіла з під’їзду і зі всіх ніг побігла подалі від дому. Їй хотілося кричати, рвати на собі волосся. Але вона тільки мовчки втирала долонею сльози, які котилися з очей. «Наволоч! Скотина! Як він міг?!» – крутилося у голові.
Уже сім років у шлюбі Натка почувалася найщасливішою у світі. Від подруг не раз чула нарікання на своїх благовірних, а про свого Вову ні слова поганого сказати не могла. Бо й справді вони жили душа в душу.
Вова був на дванадцять років старшим за неї.
Часто матері вважають: якщо народили дітей, то мають особливе право радити, підказувати, а найгірше – втручатися у життя своїх кровинок. І виправдовують своє бажання керувати тим, що надто турбуються про долю дітей.
Андрій закохався у Юлю з першого погляду. А хіба можна було не помітити ці бездонні сині очі та довгу косу? Вона була милою та спокійною, хоча знала собі ціну. Тому навіть і не глянула на кирпатого, у веснянках та із солом’яним волоссям хлопчину.
Двічі чоловіки кидали Оксану ще до народження дитини. Третього вигнала сама. Їй довелося скитатися по чужих домівках, братися за найбруднішу роботу. І тільки через роки молода жінка дійшла розуміння, що всі її біди через прокляття відьми.
Марія щодня падала на коліна перед іконами, щиро молилася за здоров’я свого солдата Івана, який воював на фронті. Просила у Бога, щоб вернувся додому цілим та неушкодженим. Лягала і вставала з думкою про чоловіка: як він, бідний та нещасний, на тій війні?
Злата завжди йшла сільською вулицею, ніби сценою. Спинку тримала рівненько, голову – високо-високо, що й не помічала часом односельчан, а якщо й помічала, то ігнорувала і «добрий день» нікому не казала.