З початку повномасштабного вторгнення з України виїхали тисячі наших жінок, рятуючи своїх дітей від війни. Багато з них щасливо влаштувалися за кордоном, відкривають свій бізнес. Та чимало жінок стали жертвами – втікаючи від війни, втрапили у біду на чужині чи знайшли там смерть.
За інформацією Міністерства освіти і науки, за два роки російської агресії в Україні повністю знищено понад 200 шкіл і більше 1600 навчальних закладів зазнали пошкоджень. Одним із перших постраждав ліцей у селі Великий Жолудськ Рафалівської громади Вараського району.
Назва фільму Мстислава Чернова «20 днів у Маріуполі» нині відома у світі. Адже він отримав Оскар – перший в історії незалежної України – у номінації «Найкращий документальний фільм». І саме завдяки цій відзнаці фільм захотіли побачити багато людей. Це не просто кіно.
Подивіться на фото цього щасливого хлопця. Це Андреас Галлоцці. Йому лише 22. Єдиний син у мами. Жив він собі у своїй Бургундії. І, може, й далі жив би, покохав би когось, продовжив би рід свій.
Гірким та солоним від сліз був коровай на кладовищі Чорна хустина. Чорна печаль в очах. Пекучий біль у серці, який вже ніколи не заглушити, бо нема більшого горя для матері, як хоронити своїх дітей.
Минулого тижня росія випустила по Україні 190 ракет та 140 «шахедів». Під прицілом знову була енергетична інфраструктура. В деяких областях введено графіки відключення світла. Вперше ракети поцілили у ДніпроГЕС та газові сховища «Нафтогазу».
Вони мріяли десятки років прожити разом, народити дітей, діждатися внуків. Радіти кожному прожитому дню. Роман і Олена Боровці мали для цього все – підтримку родин, професії, а головне – кохання.
Маріуполь назавжди залишиться кровоточивою раною України, яка ніколи не загоїться. Те, що люди пережили у перший місяць війни – холод, голод, звіриний страх і розпач, коли на місто скидали десятки бомб, називають справжнім пеклом на землі.
Його та полонених рашисти розстріляли Понад 20 днів минуло, як наші війська залишили Авдіївку. 110-ту окрему механізовану бригаду імені Марка Безручка, яка обороняла місто майже два роки, вивели на ротацію. Всі бійці кажуть, що вихід з міста був дуже важким, прориватися доводилося з боями.
24 лютого 2024 року минає другий рік повномасштабної війни росії проти України. За цей час Українська держава здобула багато перемог, але зазнавала й невдач. Ворог намагався не лише захопити українські території, а й знищити все живе на них шляхом ракетно-дронових атак по інфраструктурі, по мирних людях.
Багато українців пішли на війну цілими родинами. Серед них – волинянин Андрій Ткачук, який разом з двома синами вирушили до військкомату у перший же день повномасштабного російського вторгнення.
У маленькій кімнатці у селі Чаруків Луцького району все у картинах. У них – частинка життя двох творчих людей. Володимир Яницький та Ганна Баннікова переїхали сюди з міста Курахове на Донеччині. І взялися все з нуля починати на Волині.
Територією Ратнівської громади пролягає державний кордон із білоруссю протяжністю 30 кілометрів. Це стало найбільшим викликом для місцевих жителів, адже на боці колишніх добрих сусідів у перші дні війни стояли війська окупантів, які потім чинили звірства у Бучі, Ірпені, Гостомелі.
Два роки тому 24 лютого у життя кожного українця увірвалася велика війна. Орда посунула на нашу землю з півночі, сходу і півдня. Перші бомби полетіли вночі на Київ, Харків, Одесу, Маріуполь. Вранці бомбили Луцьк і Коломию.
Вони мають один позивний на двох – «Мак». Син і мама Іван та Наталія Маковецькі із села Щедрогір Забродівської громади Ковельського району Волині. Син став на захист країни у перші дні вторгнення і загинув у 24 роки.
Воїн пообіцяв дружині й синочку, що повернеться живим – і це давало сили На стіні у кімнаті жовто-блакитний прапор із зображенням чоловіка.
Ця історія видається неймовірною, але на війні трапляються різні дива. Те, що сталося з бійцем з позивним Тихон 22 механізованої бригади ЗСУ під Бахмутом, можна вважати дивом Господнім.
Суди виносять вироки тим, хто допомагає ворогу вбивати українців Війна – це час не лише героїв, а й зрадників. Їх серед українців виявилося чимало. Російські ракети здебільшого летять по цілях, які були передані тими, хто серед нас народився, виріс і жив.
