«У нас у Камені-Каширському «беспрєдєл» робиться – Ганні Андріївні Дем’янчук пенсію зменшили аж на 2700 гривень. А її ж дитиною матір повезла на Північ слідом за батьком-упівцем. Виходить, він воював за державу, аби сьогодні ця держава у його доньки зароблену пенсію забрала?» – обурювався по телефону голова районної спілки дітей політв’язнів та репресованих Петро Степанович Соловей.
Подалися вслід за татом-повстанцем у сніги Сибіру
Сьогодні Ганні Андріївні 74 роки. Проживають з чоловіком Яковом Кириловичем у теплому затишному будинку поруч з молодшою донькою. Зізнаються, що самі нині не вижили б: Ганна Андріївна ледве ноги переставляє – наслідок поліомієліту, на який перехворіла у півтора року. До того ж перенесла інсульт. Чотири інсульти вже мав її чоловік…
– Ми жили у Брониці Камінь-Каширського району, – поволі починає свою розповідь жінка. – У 44-му році мого батька Андрія Федчика посадили за зв’язок з УПА – дали 10 років з конфіскацією майна і відправили у Магаданську область. У нас тоді все забрали: воли, коні, корову, овець… Залишилася тільки хата. Нас у матері п’ятеро дітей підростало. Найстаршому 14 літ, а мені, наймолодшій, – два. Як же бідували! Все дитинство у постолах проходила, бо не мала що взути, одежу доношувала за старшими… А ще пам’ятаю, що була постійно голодна. В чотири роки ходила на поле колоски збирати: посилали мене, бо старших дітей за це б у тюрму віддали. А нога-то скалічена – куди мені втекти. Зловили і на всеньку ніч посадили під замок. А колоски всі забрали.
Важким видалося життя родини українського повстанця. І коли після смерті Сталіна Андрія Федчика з табору суворого режиму перевели на вільне поселення, мати взяла найменшу доньку і поїхала до чоловіка за десятки тисяч кілометрів. Ганна Андріївна згадує, що добиралися майже два місяці – поїздами, пароплавом, попутками. Батько жив в Усть-Нері – це за тисячу кілометрів від Магадана. Там він разом з двома товаришами збудували барак на три сім’ї. Була грубка, на ній топили лід – так готували їсти, милися, прали…
– Там, на Півночі, у нас було дуже цікаве спілкування. Більшість хлопців, які були на поселенні, – українські політв’язні. Дуже розумні люди. Часто збирались у нас, і я чула їхні розмови. В кінці 50-х усі отримали дозвіл на повернення. Батьки відразу на рідну землю не подалися – доробляли «північний» стаж. Вернулися на Волинь аж у 1966 році.
На той час Ганна Андріївна вчилась у технікумі. Після його закінчення поїхала на роботу в селище Тінька, де і познайомилась із Яковом Кириловичем Дем’янчуком. Молоді люди одружилися.
«Північний» стаж заробляли ціною здоров’я
– Ми поїхали в Усть-Неру і стали жити у батьківському бараці, – продовжує Ганна Андріївна. – Чоловік працював у старательській артілі, а я – у дитячому садочку бухгалтером. Зарплата була маленька. І коли запропонували по сумісництву вести учот в артілі, погодилася. Мене взяли на трудодень як старателя. Вдень на основній роботі, а ввечері вже ту роботу робила.
– Якби ви знали, яких зусиль їй коштувало ходити на роботу, – додає Яків Кирилович. – Ноги крутило страшенно, а тут ще й такий холод… Поки дійде до роботи, то два рази кудись грітися забігала!
Дем’янчуки пропрацювали на Півночі до 1975 року, а потім переїхали до Каменя-Каширського.
– Тут я спочатку оформила пенсію як інвалід дитинства, а потім у 1991 році вийшла по віку на «чорнобильську», – розповіла Ганна Андріївна.
– Як виходили на пенсію, тоді вам врахували «північний» стаж? – запитую.
– Ні. Я не добивалась. Отримувала доплату як інвалід дитинства, продовжувала працювати. Мені вистачало. А от коли після інсульту довелося кинути роботу, подумала, що було би добре мати і «сєвєрну» добавку. Написала заяву в Пенсійний. Там зробили запит у Росію, і на основі надісланих довідок мені з 2004 року донарахували пенсію. Її я і отримувала до серпня цього року. І тут пенсія суттєво зменшилася. У Камінь-Каширському районному відділенні Пенсійного фонду кажуть, що приводили документи у відповідність і знову послали запит у Росію. Звідти надіслали відповідь: документів, що я працювала у старательській артілі по сумісництву, немає. А куди ж вони поділись? І чому документи стали приводити у порядок тільки зараз, де вони були десять років? – обурюється Ганна Андріївна.
Ревізія справ, щоб урізати пенсії?
Її обурення, мабуть, обґрунтоване. Це ж треба додуматись у 2015 році робити запит у країну, з якою Україна веде війну!
У Пенсійному фонді нічого особливого у цьому не вбачають, мовляв, політика на надання довідок не впливає. Більше того, стверджують, що за документами пенсійної справи не прослідковується, що вони робили у Росію запити у 2003-2004 роках. Кажуть, що донарахували пенсію згідно з поданою у жовтні 2004 року заявою і наданими самою заявницею довідками, які датовані груднем 2003-го і травнем 2004 року. Переконують, що якби Пенсійний фонд робив запит, то відповідь надійшла б одна і довідки були видані одночасно. А те, що роблять періодично ревізію пенсійних справ – так то звична процедура.
– Ми інвентаризуємо документи пенсійних справ, співставляємо стаж, заробіток, перевіряємо правильність призначення, це ми робимо постійно, – запевнила начальник управління пенсійного забезпечення ГУ Пенсійного фонду у Волинській області Людмила Андросюк. – У цій справі виникли сумніви щодо достовірності даних довідок, оскільки одна з довідок містить дані про великі круглі суми заробітної плати. Та й узагалі пенсіонерка пішла на пенсію давно, а довідку про заробіток за сумісництвом уперше подала лише у 2004 році. Первинні документи організації «Індигірзолото» на території Російської Федерації збережені, їх перевірили, одна довідка не підтвердилась, і пенсію громадянці перерахували відповідно до заробітку і до стажу.
– І все ж, чому документи почали перевіряти лише зараз, а не тоді, коли їх було подано?
– У 2004 році введено в дію Закон «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування». Наші працівники перераховували пенсії за новим законом, був великий наплив довідок про заробітну плату, і фізично люди не встигали того року перевіряти всі довідки.
А що робити літній хворій жінці, яка не у теплих кабінетах заробила свою пенсію, а тяжкою працею у нелюдських умовах Крайньої Півночі? Не з власної волі вона там опинилась, і треба мати совість, щоб на старості років не змушувати її ходити по чиновницьких кабінетах і судах.
Наталка СЛЮСАР,
Волинська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!