Найбільше в житті вона боялася самотності. І те, чого так боялася, наздогнало її на самісінькому злеті, як кажуть. Чоловік утік від Мирослави на двадцять п’ятому році спільного життя. Без будь-яких причин і пояснень. Просто зібрав валізу, написав записку «Не шукай мене» і щез.
Це вже на його роботі вона дізналася, що у Льончика пасія завелась, яка має хату в селі біля міста. Вірочка працювала у їхньому цеху недовго, але це не завадило їй накинути оком на найзразковішого сім’янина. І не просто накинути, а нахабно вкрасти у дружини, яка на сто відсотків була впевнена, що нікому таке добро, як її Льоня, вже не потрібне. Не Ален Делон, якому перевалило за п’ятдесят, який ніколи нічого не бачив, окрім свого заводу, Міри і дітей, – на таких жінки не зациклюються. А ось що вийшло…
Льоня був тюхтієм, якого ще треба пошукати. Мирослава так замакітрила бідолашному голову своїми вічними «ой болить», що той не помітив, як перетворився у домогосподарку. Мірочка прийде з роботи, сяде в кріслі перед телевізором, ніженьки хай відпочинуть, а Льончик уже на кухні каструлями гримотить. Вона навчила його пекти хліб, щоб «дурні гроші не переплачувати» у крамницях. Та що там хліб, які торти він випікав! Ще й сина став залучати до цього процесу. Згодом Льоня жінку на кухню майже не допускав. Робив усе: солив, консервував, пік, на дачу й городи їздив. З чоловіками по сто грамів щоб після роботи випити – ні-ні. Всі махнули на нього рукою: дивак якийсь, що з нього взяти? А цей дивак ось що устругнув! Відхопив собі молоду дружину, яка тепер з нього пилинки здмухує.
Після Льончиної втечі Мирослава думала, що вже ніколи у її хаті чоловіком навіть не смердітиме. Діти дорослі, влаштовані, а собі вже якось дасть раду. Та випробування самотністю виявилося нестерпним.
– Напиши у службу знайомств, – радили подруги на роботі. – Думаєш, ти одна така нещасна? Тепер світ перевернувся, люди сходяться, розбігаються, через Інтернет знайомляться. Може, ще закордонного принца знайдеш, не дрейф!
Принц намалювався дуже швидко. Міру зачепило за душу одне оголошення в газеті. Розлучений чоловік, без шкідливих звичок, житлом забезпечений і все, як у всіх. Але було щось таке, що змусило відгукнутися саме на цей лист. Поговорили кілька разів по телефону, Юрій усе розпитав, казав, що жінок багато відгукнулося на його оголошення, але їй він вірить чомусь найбільше. Пообіцяв, що скоро зустрінуться.
Через два дні «принц» заявився до неї на роботу. Трохи захмелілий, але акуратно одягнений, доглянутий. Подруги підморгнули Мірі, мовляв, може бути, давай кадри! Розгублена жінка повела кавалера в кафе подалі від допитливих очей. Юра замовив собі горілки, їй – вина. Образило трохи, що прийшов на перше побачення без квіточки чи цукерок, але, може, вона вже дуже багато хоче від людини, яку бачить вперше у житті? Чоловік хвалився, що має квартиру в райцентрі, про дружину і дитину мимохіть сказав, що ті в Росії живуть. А він не міг більше терпіти гавкання по путінському телебаченню про Україну. Покинув усе і повернувся у рідне місто, де батьки зоставили йому хоч і невеличку, але квартирку.
– Слухай, а познайом мене зі своїми дітьми, – несподівано перевів він тему розмови.
– Не знаю, вони не зі мною живуть. Може, якось із часом?
– Ну так хоч фотографії покажи. Думаю, я з ними поладнаю.
Мирослава зрозуміла, що кавалер напрошується в гості. І не запросити ніби не годиться, і страшнувато першого ж дня тягнути невідому людину до хати.
Та ризикнула. Гість удома ще більше освоївся і розслабився. Жінка пригостила його коньячком, нашвидкуруч канапок і салатик зготувала.
– Слухай, а чого в тебе балкон не засклений? Непорядок. Я виправлю це, як будемо жити разом. Ми у тебе житимемо, правда ж? – щебетав не замовкаючи Юра. – Твоя квартира просторіша, а в мене що, тісненька хрущовка.
І його понесло так, що ховайся! Він забув про дітей і навіть не глянув на альбоми, які Міра виклала із серванта. Гість почав заглядати ледь не в кожен куток, а коли закомандував, щоб вона зварила йому супчику якогось, Мирослава зрозуміла: фініта ля комедія. Треба випроваджувати жениха, засидівся. Ледве вмовила його піти погуляти містом. Той з неохотою, але погодився.
– Може, вам на автобус уже пора? – поцікавилась із завмиранням серця.
«Принц» поліз до своєї сумки і заволав ледь не на всю вулицю:
– Так ти ще й злодійка! У мене гроші пропали, і я не маю за що додому доїхати!
Щоб його вгамувати, вона витягнула з гаманця останні сто гривень і віддала гостеві на квиток. Той, лаючись і бурмочучи собі щось під ніс, почвалав на автобус…
Дівчата на роботі без слів зрозуміли, чим закінчився газетний роман Мирослави. Жінка зареклася: ніяких більше знайомств ні через служби, ні через Інтернет. Хай уже ліпше сама, якось звикне. Та не так сталося, як гадалося. Мирославин сусід поїхав на свята в своє село і привіз звідти сорокарічного… хлопця. Добрячого, працьовитого, але в чарку, бідака, трохи заглядає. Надумав Петрович його до Міри посватати. Відмив його, причепурив, купили квіти, тортик і вже мали йти, як хлопець знітився і промимрив:
– Петрович, теє-то, я не знаю, що і як. Я ще ніколи з жінкою не був…
Щоб не нашкодити процесу сватання, Петрович вирішив попередити Міру про таку делікатну обставину. А вона засміялася:
– Якщо це його єдиний недолік, я його виправлю, не переживайте.
Після дружнього застілля Петрович під якимось приводом ретирувався додому, а Толік залишився у Міри. Сусід зустрів їх через кілька днів: йшли попід ручку, як молодята. Жінка сяяла від щастя, як нова копійка, так що і питати не треба було, як там недолік у Толіка виправляли. Через місяць справили скромне весілля. Толя пити перестав зовсім, а наступного року в них народилася донечка. Міра розцвіла, помолоділа, що не впізнати. Тепер вона зрозуміла, як і в сорок п’ять ягідкою можна стати…
Олеся ВЕРЕСКОВЕЦЬ
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!