Степанида НИЦИПОРИК і Сидір КЛИМЧУК (довоєнне фото)
Невигадана історія

Дівчині живцем відрізали груди, вуха, загорнули її у рушники і підпалили

15 жовтня 2017, 12:01
1
4
Сподобалось?
4

Так партизан закатував кохану, яка любила не його, а повстанця

Старожили села Деревок Любешівського району й досі пам’ятають трагічну історію своєї односельчанки – зв’язкової УПА Степаниди Ниципорик. Жахливою смертю загинула від рук катів-партизанів на чолі із Силантієм Пархомчуком, який її любив. Мабуть, за те, що дівчина відмовила йому і закохалася в повстанця, партизан-федорівець помстився і їй, і її рідному селу Деревок.

Пішла за своїм хлопцем у ліс зв’язковою

Під час війни більшість деревчан, особливо молодь, подалися до повстанців. Серед тридцяти юних хлопців та дівчат була і красуня Степанида Ниципорик. До неї женихався, як казали у селі, Силантій Пархомчук із Пнівного Камінь-Каширського району.

– У дівчину не можна було не закохатися, – розповідали колись старожили. – Коли вона сідала верхи на коня у короткому кожушку, то від неї годі було відвести очі – така була гарна. Жінки плакали на її вроду. Ніби відчували, яка жахлива доля на неї чекає…

Але Степанида не захотіла стати Силантієвою нареченою, бо закохалась у вродливого Сидора Климчука, ройового командира УПА. Він учився в Любешівській гімназії, був сином місцевої жінки та австрійця, який тут залишився після Першої світової війни, тому хлопця називали «німчиком». Люди, які пам’ятали Сидора і Степаниду, згадували, що це була напрочуд гарна пара. До речі, навіть збереглося їхнє фото, понищене часом: чорнява красуня Степанида і русявий Сидір, який закохано дивиться на свою дівчину. Заради нареченого вона теж пішла у повстанці, в лавах яких був її брат, і стала зв’язковою, хоча мати дуже просила доньку вернутися додому.

А Силантій Пархомчук, дізнавшись, що його кохана подалася до лісу, теж пішов воювати, але в інший бік – до партизанів із з’єднання Федорова, яке стояло у лісах неподалік. Страшні погроми федорівців жахали все Полісся. Не оминула лиха доля і село Деревок. Червоні прагнули помститися місцевим за тих, хто пішов у повстанці. А Силантій, очевидно, хотів звести рахунки з Деревком за своє нерозділене кохання.

Людей забивали палицями до смерті й кидали у вогонь

Партизани оточили Деревок на свято Іллі – 2 серпня 1943 року, коли люди вдома і найменше чекають біди. Хапали по хатах і на вулицях лише тих, кого пі­дозрювали у зв’язках із упівцями, проте грабували всі подвір’я. Майже 200 підвід награбованого вивезли тоді з палаючого села.

Силантій Пархомчук, який став командиром карального загону, під’їхав на коні до сільського майдану, куди зганяли арештованих чоловіків. Поряд було подвір’я Юхима Мандзика. Саме свідчення його сина Степана, який бачив катування з вікна своєї хати, пролили світло на правду тих подій. Хлопцеві на той час було 19, і ті жахливі спогади досі ятрять душу:

– Нас знав Силантій Пархомчук, тому не зачепив і наказав йти у хату. Арештованих стали виводити по одному на плац. Штовхали у коло, і кати починали бити кілками, доки чоловік не падав мертвий, виколювали очі. Тоді кидали тіло на солому і підпалювали. Мати, коли те бачила, то, нещасна, зомліла.

Коли з награбованим кати покинули Деревок, селяни зійшлись і хоронили 17 закатованих. Тепер у пам’ять про них на тому місці височіє металевий хрест. На жаль, на ньому нема жодної таблички, яка би сповіщала, що 2 серпня 1943 року тут сталася кривава різня.

Здав односельчанин

Сім’я Степаниди Ниципорик того серпневого дня врятувалася. Її батько, зрозумівши, що його не омине смерть за дітей-повстанців, став благати про пощаду і відкупився добротними чобітьми. Проте влітку 1944-го нещасну дівчину чекала така ж страшна смерть, як і її односельчан. Зв’язкова захворіла на тиф і переховувалась у Камені-Каширському. В цю хату якось потрапив односельчанин і, побачивши Степаниду, здивовано запитав:

– Ти тут, голубко?

У дівчини в очах стояв невимовний страх, вона благала пересохлими губами:

– Змилуйтеся наді мною, не видавайте… Ви мені будете за рідного батька… – плакала гіркими слізьми.

– Все буде добре, – пообіцяв і ви­йшов із хати.

Але через годину в оселю ввірвалися кадебісти разом з партизанами.

– Хлопці, не чіпайте дівчину, то моя дочка, – просив непрошених гостей Дмитро Малярчук, господар хатини, де переховувалася Степанида.

Він не мав дітей і, щоб врятувати зв’язкову, запевняв, що то його рідна донька. Проте червоні безжально витягнули немічну дівчину з хати і попід руки потягнули в центр містечка.

– Не вбивайте! Порятуйте! – голосила Степанида.

Все місто чуло її пронизливий крик про пощаду, від якого холонула душа. Лише серця партизанів були глухі та німі.

У темному сирому підвалі школи ледь світив тьмяний каганець. Партизани, матюкаючись, кинули хвору дівчину на холодну підлогу. Били, копали важкими чоботиськами, кололи шомполами. Від колишньої краси у Степаниди не лишилося й сліду. Закривавлена, закатована, вона ледве дихала. Ще живій дівчині… відрізали груди, вуха, обмотали рушниками і підпалили. А в темному кутку за цими нелюдськими катуваннями, які могли вигадати хіба хворі збоченці, спостерігав… Силантій Пархомчук. Як йому не боліло серце, не нила душа, коли бачив страждання коханої дівчини, якою так марив? Невже за нерозділену любов треба помститися нелюдськими муками?! Про те, що на цій жахливій розправі був присутній сам Силантій, стало відомо лише рік тому. І через сімдесят літ відкривається страшна правда! 

Чужі люди поховали Степаниду біля церкви в центрі міста, згодом на могилі посадили калину. Та коли у радянські часи вулицю розширювали, калину зрізали, а могилу заасфальтували. Щоб ніщо не нагадувало про криваві комуністичні злочини.

Вже після смерті Степаниди загинув у бою і її коханий Сидір. Його схопили ще живого, теж дуже катували. І коли хлопця, понівеченого, закривавленого, замордованого, побачила Анастасія Данилик, яка його беззавітно любила, то не витримала душевних переживань і… збожеволіла.

За невідомих обставин уже після війни загинув командир карального загону Силантій Пархомчук, на чиїй совісті десятки замордованих життів.

Замість музею у хаті, де пролилася кров, тепер… бар

– Цю історію про деревоцьку трагедію я чув змалку від батьків. Одного разу їх хотіли розстріляти федорівці, але серед них був односельчанин, він і заступився. Трагедію у Деревку я вперше оприлюднив на Дні села у 1996 році, – згадує Микола Терещук, який розповів і про криваве свято Іллі у Деревку, і про помсту через нерозділене кохання.

Микола Іванович – колишній учитель історії місцевої школи. Коли настала Незалежність, став збирати інформацію про повстанський рух. Десятки років корпів над матеріалами в архівах, ходив від хати до хати, записував свідчення старожилів. Проте не всі деревчани розповідали те, що знали. Дехто побоявся це зробити навіть при незалежній Україні та забрав правду із собою у могилу. Наприклад, Платон Кравчик, який був в УПА, все ніяк не хотів згадувати про ті далекі події. А якось нарешті погодився: «Сьогодні після обіду все розкажу». Але того дня Платон раптово… помер.

Микола Терещук створив у школі краєзнавчий музей, експонатами якого стали вишивані сорочки, ткацькі верстати, прядки, кружники-спідниці, предмети побуту, які випрошував у селян. Він мав надію перенести краєзнавчий музей з маленької шкільної кімнати у стару хатину в центрі села.

– Саме там було б йому місце, бо у тій хатині 23 серпня 1948 року пролилася кров – від гранати загинули люди. Але тепер там бар, де п’ють горілку… – сумно зітхає Микола Іванович.

На жаль, важка хвороба підірвала здоров’я Миколи Терещука. Він тепер не має ані грошей, ані сил, щоб боротися за музей і оббивати пороги благодійників заради своєї мрії – видати власний краєзнавчий нарис про Деревок. Обіцяли надрукувати книжку народні депутати з Волині, але вибори минули – і канули в небуття обіцянки. Деревчани мають знати історію рідного села, яку написав Микола Терещук.

Олена ПАВЛЮК, Волинська область

P.S. Коли матеріал був готовий до друку, стало відомо, що родичем зв’язкової УПА Степаниди Ниципорик був патріот із Деревка – Герой України Едуард Гриневич, який загинув на кривавому Майдані у лютому 2014 року.


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Коментарі

  • Людмила.
    Людмила.

    Я родом із села Пнівне.І тому хочу уточнити деякі деталі.Прізвище Силентія Пахомчука(як написано в статті) не Пархомчук .Його прізвище Пилипчук,а псевдонім був Філіпчук.

    17 жовтня 2017, 17:19
    Відповісти

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися