Вони жили у невеликому містечку, де всім про всіх усе було відомо. Тож коли Аня зустрічала посеред вулиці знайомих, вони неодмінно цікавилися, як справи у Віктора: що пише, коли приїде. Всі знали, що як тільки хлопець прийде з армії, вони одружаться. Тому телеграма батькам «Приїду з дружиною» була наче грім серед ясного неба.
Ані тоді здавалося, що світ перевернувся. Вона боялася вийти з хати, аби не ловити на собі співчутливих поглядів сусідів. «Не може бути, щоб Вітя так зі мною вчинив!» – весь час крутилася у голові думка. Вони ж зустрічалися з восьмого класу! Дівчина була впевнена, що це невдалий жарт.
Та одного вечора до хати Агапчиних (так по-вуличному кликали Вітіних батьків) під’їхали білі «Жигулі», з яких вийшов молодик у солдатській формі. Він галантно відчинив задні двері і подав руку молодій жінці. «Вітька городську кралю привіз!» – враз зашепотіли люди. А той з гордістю притримував свою обраницю під руку, знайомив її зі всіма зустрічними.
Уже через день обманута і зраджена дівчина зібрала речі й подалася у місто працювати на швейну фабрику.
***
Через два роки Аня вийшла заміж за нелюба. Усі двадцять літ, що минули відтоді, вона щосили стримувала неприязнь до чоловіка. Сказати, що її Гришка був поганим, не можна. Просто все у ньому її дратувало. Якби не син, то, напевно, давно б уже розлучилася. Анине постійне невдоволення сімейним життям виливалося назовні то відвертим роздратуванням, то грандіозним скандалом через якусь дрібницю, а інколи й крижаною байдужістю. Гришці ж, звісно, це набридло, і він став шукати розради на стороні. Аня про його походеньки знала, але поки син вчився у школі, терпляче грала роль зразкової господині. Та як тільки хлопець вступив в інститут і переїхав жити в інше місто, перестала прикидатися і твердо вирішила: хоч і пізно, але стане щасливою. «Після сорока життя тільки починається», – для хоробрості повторювала сама собі. А так як усі подруги були заміжні, єдиним помічником у пошуках щастя став Інтернет. Вона зареєструвалася на сайті знайомств під чудернацьким ім’ям Аглая і заповнила анкету. Їй обіцяли, що за допомогою тестування підшукають ідеального партнера. До своєї затії Аня ставилася скептично. Хоча з цікавістю читала листи від підібраних програмою кандидатів. Їх було п’ять. Та відповіла жінка лише на один, який був підписаний «Полковником».
***
Уже третій місяць Аня чимдуж летіла з роботи додому, аби увімкнути комп’ютер і розпочати спілкування зі своїм віртуальним другом. У неї було таке враження, що знає його дуже давно. «Полковник» виявився розумним і дотепним. А ще, видно, що майстровитий. Аня якось поскаржилася, що праска зламалася і нову треба купити, то він тут же запропонував приїхати і полагодити. Так вони домовилися зустрітися.
Аня одразу зрозуміла, що чоловік, який сидів у кафе біля вікна спиною до входу, це «Полковник». Вона встигла тільки крок ступити, як він обернувся. Аня так і обімліла. Перед нею стояв Віктор. Як же його побило життя! Плечі згорблені, скроні геть сиві. Для нього їхня зустріч теж стала несподіванкою.
– Це ти – Аглая?! А я все думав, чому мені ця жінка здається такою рідною і близькою, ніби знаю її сто років, – оторопіло прошепотів. – Як же я мріяв про цю зустріч!
– А як же дружина? Діти, напевно, є, – в’їдливо зауважила Аня.
– Уже давно нікого немає. Я ж тоді женився на дочці командира, що називається, по зальоту. А через п’ять років випадково з’ясувалося, що дитина не моя. Вона тоді мною свій гріх прикрила. Як тільки про це дізнався, зразу розлучився. Життя, якщо чесно, у нас не було. Мені ти ночами снилася. Хотів знайти, до батьків твоїх їздив. Сказали, що замужем, є син. Не міг вдруге тобі життя зламати.
Вони сиділи і не могли наговоритися та надивитися один на одного.
Вітька все їй виклав як на духу. Розповів, що був період, коли частенько у чарку заглядав. П’яним навіть ледь не замерз на морозі. Люди швидку викликали. Там лікаря хорошого зустрів, який змусив задуматися: раз доля вберегла від смерті, значить, для чогось це потрібно. Пити кинув, але на душі було так важко! Один друг розповів про сайт знайомств. У перший же вечір його зачепила Аглая.
– Аню, скажи що-небудь, не мовчи. Пробач мені, будь ласка!
– Я навіть не знаю, що сказати.
– Ми більше не можемо втратити один одного, раз нам дано ще один шанс. Я вірю, наше друге знайомство – не випадковість.
Вони вийшли з кафе, міцно тримаючись за руки.
Марта ДИМИДІВСЬКА
Передрук заборонено!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!