Для Марини день був зіпсований із самого ранку. По-перше, вона дуже запізнювалася, по-друге, у під’їзді зустріла ненависного сусіда. Цей нахаба не затримав їй двері ліфта, хоча вона майже добігла. Тільки й встигла побачити його наглу мордяку з бридкою посмішкою. Від люті Марина аж копнула ногою стіну і потім пів дня шкутильгала – бо таки забила пальці ніг.
Марина з Миколою ворогували давно. Відтоді, як він оселився у квартирі навпроти. Спочатку ніби все спокійно було. Сусід та й сусід: зранку йде, увечері приходить, мало коли його й бачить. Аж поки одного разу не випало Марині з ним побалакати. Вийшла якось з квартири, а тут сусід стоїть. Ніби чекає на неї. Вона зиркнула, проте нічого не сказала. Але щойно зачинила двері і розвернулася йти, як той ступив крок назустріч і командирським тоном вимовив:
– Добрий день, шановна! Я б хотів вас попросити не залишати сміття у коридорі на пів дня, а одразу виносити. Воно смердить на весь під’їзд!
Марина аж рота відкрила від несподіванки. Вона звикла до уваги, компліментів, сюсюкань і букетів, запханих за дверну ручку романтичними залицяльниками. І вже давно виросла з того віку, коли її ось так вичитували за якусь провину!
– Та… Та як ви смієте?! – видихнула вражено.
– Смію… – спокійно відповів чоловік. – І попереджаю.
Обличчя у Марини горіло від сорому і злості аж до вечора. Ну так, кілька разів виставляла ті злощасні пакети за поріг, а потім забувала про них. Але ж вранці все одно виносила! Та так он і Галька з п’ятого поверху робить, і Віра Петрівна з першого. А він її, як шкодливе кошеня, натовк носом!
Потім емоції стихли, і Марина, доволі розхристана особистість, у якої завжди був творчий безлад, вкотре виставила сміття за поріг. І чесно пообіцяла собі допити чай, одягнутися і винести його на смітник. Але то одне, то інше… Похопилася вже геть поночі.
– Ні, таки піду винесу, – сама собі сказала. – А то той псих навпроти знову влаштує лекцію... Ой!
Зойк у неї вирвався, коли відчинила двері. Вся площадка біля її квартири була вкрита рибними кишками, головами, картопляними шкірками і цибулинням. Тобто всім тим, що у неї лежало в сміттєвому мішку. Одразу зрозуміла: це навмисно зробив сусід.
Лютувала в душі, ледь не закипала, але мусила брати шматку і прибирати. Після того Марина жодного разу не залишила сміття у коридорі, а сусід став її найлютішим ворогом.
***
Ох, що вже її колеги на роботі вислуховували! Щоразу, як Марина зіштовхувалася з тим Миколою, у них вибухав скандал. Ще не билися, але прикрості один одному робили вдосталь.
– Ні, ви тільки уявіть, – заледве на крик не зривалася Марина, розповідаючи на роботі про чергову здибанку. – Цей ідіот завів собі собацюру! І та псина наклала цілу купу біля ліфта. А якби я туди ступила?
– А він що, не прибрав? – здивовано допитувались у неї.
– Ну, прибрав, але я вже побачила. І аж душу відвела! Рейваху наробила на цілий будинок!
– Мариночко, ви б придивилися до вашого сусіда уважніше, – сказала з усмішкою Катерина Степанівна, найстарша серед них. – Чоловік, який завів собаку і глядить її, дуже відповідальний і в майбутньому прекрасний батько. Повірте моєму досвіду.
– Що?! – фиркнула Марина. – Та я з ним… Та я з ним на одному полі, вибачте, і до вітру не піду! Я на його пику без огиди дивитися не можу...
– Ну-ну, Мариночко, не зарікайтеся. Ви ж знаєте, що від ненависті до любові лише один крок…
***
Марина любила новорічні свята. Запах ялинок, мандаринів і шампанського піднімав настрій. Цього року, а вони свято дотримувалися з подружками традиції, святкувати мали у неї. Цілий день вона шкварила-парила, та за кілька годин до приходу гостей з’ясувалося, що забула купити шампанське.
– От же дірява голова! – поспіхом одягалася і сама себе сварила. – Хоч би встигнути до закриття супермаркету…
Встигла. І хоч вискочила нібито лише по кілька пляшок шампанського, з магазину верталася нав’ючена пакетами, як верблюд. Ліфт підповз, вона зайшла і ще не встигла натиснути свій дев’ятий поверх, як у кабіну заскочив… сусід.
«А щоб тобі… Принесла ж його нелегка…» – встигла подумати, як ліфт раптово трусонуло, світло замиготіло, а потім і зовсім згасло.
Панічне «застрягли!» – вирвалося у них одночасно.
Марині стало млосно від думки, що з цим психом буде тут у темряві сидіти, і вона щосили стала стукати у двері:
– Ей, рятуйте!
– Боже, шановна, ну перестаньте, їй-бо! У мене від вашого вереску вже у вухах дзвенить. Дочекайтеся, поки хтось буде йти, і тоді кличте на допомогу.
– Що?! Та ви подивіться на нього, командир знайшовся. Я хоч щось роблю, а він ручки склав і стоїть.
Їхня перепалка продовжувалася довго. Взаємних образ і претензій було багато. Та й часу вдосталь, бо поки їх почули і почали шукати притомних ліфтерів, поки ті прийшли і взялися визволяти застряглу парочку, минуло майже п’ять годин! Новий рік «в’язні» відсвяткували у ліфті. Бо коли образливі слова, якими в’їдливо один одного нагороджували, закінчились, а 12 годин от-от мали пробити, Микола з Мариною вирішили таки познайомитися. А потім випити шампанського «за знайомство». Другу пляшку вони випили за «нове щастя». А третю – «за майбутнє» – лише встигли почати, як їх врешті випустили. Вивалювалися з того ліфта вони вже доволі п’яненькими, веселими і щасливими. І на ранок пішли вигулювати собаку Миколи вже разом…
Юлія САВІНА
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!