Вечірня зоря блиснула на небі.
– Христос ся рождає! – знадвору почувся чоловічий голос.
– Валюнь, глянь, дитинко, кого це на Святвечір у наш дім привело. Мо, колядники. То зви! – сказав батько, вкидаючи до рота чергового вареника з капустою.
І Валя вибігла. Та перед нею не колядники стояли, а Іван. Переминався з ноги на ногу, просився в хату.
Різдвяне сватання
– Ти чого? – бурчала Валя. – Ти ж завтра мав прийти, я ще батькам нічого не казала.
– То зараз і скажеш. Чи скажемо. Разом… – не дав оговтатись дівчині Іван і вже переступав поріг, співаючи «Добрий вечір тобі…»
Батько насупив брови. Не те, щоб колядка у такому виконанні йому не сподобалася, ні. Він помітив, як переполохано Валя гостя зустрічала. Стала якось збоку, зашарілася, погляд кидала то на хлопця, то додолу опускала.
– Валь, принеси-но мені з кімнати кілька гривеників, коляднику подякую, – попросив дочку.
А сам так пильно глянув Іванові в очі й випалив:
– Ну, більш нічого не хочеш мені сказати?
Валина мати стояла мовчки, бо нічого не розуміла. Тому й не втручалася.
– Хочу! – оговтався Іван. – Заміж вашу Валю взяти хочу. Віддасте?
– Я то віддам, як вона схоче, а ти що їй дати зможеш? – батько не відступав.
– Любов свою.
– Е… Щось благенько…
З кімнати вийшла Валя, тримаючи в руках гаманець. Батько дістав звідти кілька більших купюр і простягнув, глузливо коментуючи:
– На, коляднику, до обручки докладеш. А то, чого доброго, прийдеться моїй Валі приміряти дірку від бублика.
Івана пересмикнуло. Він хотів так само в’їдливо чоловікові відповісти, та дівчина вчасно смикнула хлопця ззаду за штани. І він лише чемно усміхнувся. Валя зрозуміла, що батько вже в курсі її з Ванею стосунків, тож пригорнулася до тата і стиха запитала:
– Благословите?
– Благословлю…
А що мав казати? Хоч не дуже радів такому зятеві, бо він – сирота, за душею геть нічого не має. Та зачинати сварку у Різдво йому не хотілося.
Із суду виходила у сльозах
Валин батько працював лісником, тож у грошах сім’я ніколи нужди не мала. Він уже придивився дочці зятя зі свого кола – забезпеченого. Але дівчина випередила його.
Словом, не встиг засватати, за кого сам хотів, тепер доводилося видавати заміж, за кого просила.
Весілля гуляли без особливого розмаху, зате із солідним подарунком: батьки подарували Валі двокімнатну квартиру в місті! Правда, зятя одразу відмовилися там прописувати і попередили: як надумає розлучатися, то ні квадратного сантиметра йому не дістанеться!
Молоде сімейне життя було під наглядом Валиних батьків. Хоч і мешкали одні в місті, інші – в селі, та бачилися мало не щодня. То лісника по справах в область викликали, то він Івана на поміч по господарці кликав. І навіть коли народилася Іванка, спокій в родині не настав, бо нелюбий зять все ніяк не міг догодити вибагливому тестеві…
Стосунки досягли точки кипіння, коли батько Валі став відверто між людьми її Івана принижувати. Як не боліла душа, а вона, щоб не мучити чоловіка, подала на розлучення. Що вже не просив Іван на суді добре подумати, не руйнувати сім’ю, Валя не відступила. А її батько все притакував:
– От тепер хоч нормального мужика знайдеш, не те, що цей. Невдаха! І аліменти щоб справно платив. А то я тобі покажу!
Від його презирливого погляду, кинутого на Івана, Валі стало геть зле. Вона виходила із зали суду вся у сльозах.
А женихи у чергу не ставали…
Минали роки, Іванка вже пішла у перший клас. А за Валею женихи у чергу не ставали. Схаменувся батько, що, може, й дарма долю від доньки погнав. Чув від людей у селі, що Іван так і не оженився, а все на заробітки у Польщу їздить. Уже надбав на хорошу машину, землю купив, починає хату будувати. Завидний жених! Дівчата коло нього так і в’ються.
– А чого ти Івана свого не покличеш? – якось тихо мовив Валі. – Он, весь час гостинці онучці передає, а сам ні до вас, ні до нас не заходить.
– Так ви ж самі його віднадили, – без нотки докору, але із сумом відповіла Валя.
– Ти, дитино, вибач мені, старому, але тепер послухай і поклич.
Знову наближалося Різдво. Валя задумалася: вісім літ минуло, а наче один день. Картала себе, що так бездумно повелася на батькові інтриги і не боролася за своє щастя. Як тепер Іванові в очі дивитися? Та дати собі (і йому!) другий шанс хотіла.
Вона саме терла в макітрі мак на кутю, на столі вже стояло одинадцять страв, усі чекали лише головного смаколика. І тут у двері хтось постукав. Несміливо привітався:
– Христос ся рождає…
Валя ледве не впустила макогона. Іван підійшов, ніжно обійняв, поцілував.
– Та не тримай ти такого дорогого гостя на кухні! – вже бігав коло зятя тесть, підсовуючи стільця до столу в тому місці, де завжди сидить Валя.
До них з іншої кімнати вибігла Іванка – татова копія.
– Татку, ти зустрінеш з нами Різдво? – запитала, заглядаючи йому в очі.
– Зустріну. І всі інші свята, якщо дозволите…
***
А цього Святвечора родина зібралася за столом ще більша – Іванка привела в дім свого кавалера. Валя спочатку так прискіпливо глянула на Вітьку, а потім сама себе подумки «смикнула». Згадала, як батьків погляд і криве слово мало не вкрали у неї щастя. Не хотіла повторювати цих помилок.
Наталія КРАВЧУК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!