А він їх мало у поліцію не здав!
Дід Павло щотижня строчив у районку доноси на своїх сина і дочку: «Змилуйтеся надо мною, пришліте корєспондєнта. Син замучив, б’є мене каждий день, душить. А дочка їсти не дає, шкоринку хліба по сусідах випрошую…» Редактор не спішив посилати журналіста, бо сільським головою там був його друг – запевняв, що з дідом все добре, хтось просто жартує. Та коли пенсіонер описав, як кров’ю харкав, бо син йому вибив «остатнього зуба», таки відрядили до нього заввідділу соціальних проблем Марію Антонівну.
– Павло Степанович? – запитала вона.
Дід саме сидів на порозі старенької хати, втупивши кудись в далечінь свій байдужий погляд. Його руки були здерті до ран.
– Я, – повернувши голову до незнайомки, відповів. – А ви хто будете?
– З газети. Отримали від вас листа, хотіли перепитати, чи то ви писали і чи то правда, – простягаючи конверт з дідовими скаргами, поцікавилася Марія Антонівна.
– Я писав! – враз дід повеселів. – А ви його напечатаєте? І хвамілію, чуєте, хвамілію сина обязательно вкажіть. Хай його начальник почитає.
Він знову став перелічувати страшні злочини дітей. Як його самого зачиняють в хаті, як б’ють по голові та обличчі за найменшу провину. Як на днях мусив шибку розбити, щоб вилізти з кімнати, бо страшенно хотів в туалет. Там і руки порізав – показав…
Марія Антонівна уважно записувала кожне слово діда. Але глянула на його чистенький, хоч і поношений одяг, – й запитала:
– А хто ж вам одяг пере?
– Сам. Отако беру відро, натягну з колодязя води, вкидаю штани і тру з милом, тру, – показав дід.
– А зуби ваші?
– Жуби? – став кривлятися дід. – Нема, син вибив. Тутаво волік мене по сходах з хати. І в ямку. І копав…
Старий розплакався. Марії Антонівні стало його страшенно жаль. Хоч бачила, що трохи дід таки прибріхує. Бо зуби є, а в листі ж написав, що йому вибили «остатнього».
– Ну, а син ваш зараз де? – поцікавилася журналістка.
– В Польшу втік. Ховається! Знає, шо я корєспондєнта звав… Ага. І дочка в ліс побігла, як вас з вікна зобачила.
Виходила Марія Антонівна з обійстя діда Павла, а його розповідь у неї викликала все більше запитань. Вирішила пройтися по сусідах, попитати, чи справді діти пенсіонера такі катюги.
– Та кого ви слухаєте?! – казали усі, як один.
І стали розповідати зовсім іншу історію про дідову молодість і старість.
***
Замолоду Павло був дуже задерикуватий. Мати до останнього відмовляла Оксану, аби заміж за нього не йшла, бо добра від такого чоловіка годі було чекати. Та дівчина не послухала. Ще як первісток Андрій народився, то трохи вділяв йому часу – міг ввечері з ним погратися. А до дочки Марійки інтересу вже не мав геть. До чарки пристрастився і до чужих жіночок. Одного прекрасного вечора зібрав свої речі й пішов з хати. Його вже чекала в сусідньому селі Галька…
Важко було Оксані самій ставити дітей на ноги. Звернулася до нього по допомогу. Але чоловік тільки посміявся:
– Грошей не давав й давати не буду! Хоч – хахаля заведи, хай тебе і твоїх дітей глядить.
Найболючіше врізалося у свідомість «твоїх дітей». А хіба то не його син та дочка?! Але ні слова у відповідь не сказала. Для себе вирішила: хоч вмирати буде від важкої праці, а в колишнього більше не попросить ні копійки. І трудилася за двох, аби одягнути дітей, вивчити. А вони виросли вдячними їй за це. Коли літа на зиму повернули, натішитися не могла, що має таких хороших сина й дочку. Й онуків, які горнулися до люблячої бабусі.
Про зрадливого благовірного баба Оксана вже давно не згадувала. Аж тут одного дощового листопадового дня визирнула у вікно – тупцює під хатою якийсь дідуган. Вийшла на ґанок – Павло! Осунутий, небритий, худющий… Де й поділася врода, якою хизувався замолоду. Переминався з ноги на ногу, спираючись на палицю. В очах був неймовірний смуток. Але й тепер не спитав, як жила ці роки, як діти, лише скаржився, що Галька обдерла його, як липку, а коли інсульт з ним стався – викинула з хати, яку своїми руками будував…
– Приймеш? – запитав, винувато глянувши з-під лоба.
– Ми не можемо лишити в скруті батька, – однозначно постановив Андрій.
Підтримала брата й Марія. Хоч Павла після того, як він сім’ю покинув, діти не бачили ні разу.
– Хай буде по-вашому. Але ми ще від нього наплачемося, – сказала мати. Як у воду дивилася.
І почалося. Тільки почав обживатися – став заводити свої порядки, жінку шарпати, горілочку попивати. Діти вступилися за матір і пригрозили, що піде батько в дім пристарілих, то він вирішив погану славу пустити про них по селу. Підняв і поліцію, і соцслужби в районі своїми брехливими скаргами. Врешті вирішив в газету написати.
– Оце прийняли на свою голову діда, – перемивають родині кісточки в селі. – А йому – хоч би хни! Яке вродилося, таке й помре…
Наталія КРАВЧУК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!