У вагоні було душно, сперте повітря не давало дихати, здавалося, кишки вивернуться назовні від поту та смороду нечистот. Леся забилася у куточок, притискаючи до грудей свого клуночка. І не відводила сумного погляду від щілини, де під гуркіт коліс миготіли дерева. Душу їла така печаль, що хотілося кинутися під ті колеса. Замість шлюбного ложа з коханим Михасем її везли у страшний Сибір, де мала стратити свою красу і молодість.
Густими поліськими лісами Леся пробиралася ледь вловимою стежкою до невеличкої галявини. Туди таємно носила грипси-записки для повстанців, лишала їх у дуплі височезного дуба. Хто коли їх забирав - не відала, їй про те не казали. Та й ті вісточки теж крадькома підкидали під батьківську хату у вулик.
Підозріло озираючись, як злодій, прокрадалася крізь хащі. Опустилася на коліна перед струмочком, напилася студеної водички, вмилася. І раптом аж здригнулася від шурхоту сухого гілля. Оглянулася - її свердлив ненависним поглядом батько коханого Адама.
- Що, дівко, тут вештаєшся? - процідив крізь зуби.
- Чорниці збираю, - тремтячим голосом відповіла, показуючи кошик.
Він лише єхидно посміхнувся і пішов собі далі.
Леся з Адамом любилися ще з п’ятнадцяти літ, відколи стали ходити на вечорниці. Обіцяв одружитися. Але коли прийшли совєти, його батько, якого призначили головою сільради, став наперекір цьому шлюбу. Бо її троє братів пішли у повстанці. Сама чула, як повчав свого сина:
- Хочеш разом з нею загриміти у Сибір? Мало дівчат на селі? Он яка хороша Ліда участкового.
Та Адам стояв на своєму: буде женитися з Лесею. Таємно від батька зустрічалися за селом, цілувалися-обнімалися. І хоч та мрія про весілля здавалася примарною, Адам все-таки обіцяв:
- Ми будемо разом! Хочуть того тато чи ні…
Весілля таки відгуляли. Щоправда, батько на нього не прийшов. Не до душі невістку син вибрав. Так і сказав, коли люди допитувалися. Проте мусив змиритися, коли привів її до хати. Молодиця одразу взялася хазяйнувати, бо чоловікова мама давно померла. Готувала їсти, порала худобу, а свекор все мовчав та сердився.
Ще не натішилися Леся з Адамом своїм коханням, як серед ночі до хати увірвалися кадебісти, і серед них - дільничний Попов, якого так марив мати за свата батько Адама.
- Пять мінут на сбори, - скомандував.
Свекор незворушно обіперся об піч і колючим поглядом мовчки спостерігав, як перелякану невістку штовхають прикладом у спину, як його син, нічого не розуміючи, шарпається, обіймає її, допитується, що сталося. Коли Лесю вивели з хати, Адам сів на підлогу, обхопив голову руками, його плечі здригалися від німих ридань. Батько спокійно підійшов до згорьованого сина, поплескав по плечу:
- Нічого, нічого… Знайдеш собі іншу. Он, Ліда участкового за тобою сохне. Сину, я тобі добра бажаю. А що би ти мав з тою бандерівкою?
- Тату, вона дитину чекає! Мою дитину! - у розпачі вигукнув Михась.
Та батько навіть не здригнувся від тих слів і ліг спати.
***
Під час допитів Лесю нещадно товкли у голову, що кров заливала очі, з неймовірною злістю копали у живіт, вибиваючи з неї ще ненароджене дитя. І таки добилися зізнання, що вона є «ворогом народу», бо носила у ліс грипси для повстанців. В душному ешелоні разом з тисячами бранців повезли її у сибірські тюрми.
У той час, коли тендітна Леся у сорокаградусні морози безсило валила ліс, її коханий Адам… одружувався з Лідою. На урочистий розпис у сільському клубі зійшлися усі односельці. Хіба щодня родичаються дві великі сім’ї, які тримають владу у селі - голова сільради та дільничний міліціонер?
- Глянь, молодий, як з хреста знятий, - шепотілися гості. - Хіба то дивина? Він так Лесю любив.
- Полюбить Лідку. Он яка щаслива - скоро йому душу звеселить.
- Хай молода крепко не тішиться: на чужому горі щастя не настарчиш.
***
Минуло десять років. Адам вже бавив трійко дітей, коли враз село облетіла новина: Леся вернулася! Адам аж здригнувся, як це почув. З дня на день чекав цієї звістки, бо у сусіднє село із Сибіру, відбувши покарання, приїхала дівчина, яку тоді разом з Орисею засудили. Тільки з чоловіком та дитям. А з ким вернеться Леся? - пульсувало у скронях.
Скочив на підводу з колгоспними кіньми і помчав до станції, яка притулилася до ліска. Аж стовп пилюки здійняв. Вдалині забовваніла худа жіноча постать, яка все наближалася. Вона, Леся, його перша дружина! Скочив з підводи і помчав до неї. Жінка, впізнавши Адама, аж закам’яніла посеред стежки. Така ж гарна, як і десять літ тому, лише навколо синіх очей, які вицвіли від пережитого, помережані дрібні зморшки. Кинувся до неї, обійняв, заплакав.
- Не треба, Адаме. Чула, ти жонатий тепер.
- Прости, прости… - впав на коліна і обіймав її ноги.
- Встань, люди побачать. Тепер я не твоя жона.
Летіли роки за роками. Адам ростив дітей, одружив їх, дочекався онуків. Його батько прожив довге життя і тішився правнуками та невісткою Лідою, яка догоджала і плакалася свекрові на його сина. Бо Адам так і не забув свою першу дружину. І щоночі бігав до неї. А Леся заміж так і не вийшла.
- Ти б собі дитинку знайшла, - радили люди у селі.
- Усіх діток в мені повибивали, - зажурено зітхала. - і води не буде кому подати на старість.
Коли помер батько, Адам попросив пробачення у Ліди за понівечену молодість, за нелюблене життя і пішов жити до Лесі.
- Знаю, ти ні в чому не винна, - сказав Ліді. - То наші батьки мою жінку в Сибір загнали, щоб породичатися. А я її забути не можу.
Юлія ШЕВЧУК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!