Удочерила дівчинку – копію померлого чоловіка
Невигадана історія

Удочерила дівчинку – копію померлого чоловіка

11 жовтня, 22:00
0
0
Сподобалось?
0

Олені важко давалась вагітність. Вже вп’яте вона носила дитя під серцем, та жодне не з’явилося на світ живим. Тепер знову був страшний токсикоз – нудота до запаморочення у голові, рвота. Щодня відчувала себе все гірше. Здавалося, маляті віддавала останні сили, а сама танула на очах. Від безсилля вже ледь підводилася з ліжка.

Коханий загинув в аварії

– Може, в лікарню ляж? Чи давай, перервемо вагітність? – несміливо запитав Ігор, коли знайшов дружину у ванній кімнаті на підлозі. – Ти геть змордована.

– Ні… Це наш останній шанс, – тихесенько відповіла. – Я зможу, я сильна…

Чоловік допоміг коханій підвестись та дійти до постелі. Олена випила ковток води й, так і не змусивши себе запхнути до рота хоч пів канапки, заснула.

А зранку під їхніми вікнами стояла «швидка» – Олену з кровотечею забирали в лікарню. Врятувати маля знову не змогли.

Дуже важко жінка відходила від втрати. З лікарняного пішла у відпустку, а тоді геть звільнилася з роботи. Усі думки витали навколо її ненароджених дітей. Депресія затягнулася, й Ігор вже злякався, аби дружина не почала з горя втрачати розум.

– У нас є ще шанс, – тримаючи Олену за руку, ніжно сказав. – А давай, ми візьмемо собі дитинку. Маленьку чи вже трошки старшу, дівчинку чи хлопчика – як хочеш. Стільком сиротам потрібна домівка і батьківська любов!

Олена підвела на чоловіка свої зажурені очі. У них впіймав іскорку надії.

– Справді? – перепитала.

– Так. Можемо завтра почати цю справу – я дізнаюся, які документи нам потрібно зібрати.

Але правду кажуть: біда сама не ходить – ще й діточок водить. Наступного дня, коли Ігор своїм мотоциклом поспішав на зустріч у службу у справах дітей, його збила машина. Бідолашний загинув на місці.

Шукати доньку звелів у сні

Мати двічі витягувала Олену з петлі. Здавалося, горе геть затуманило молодій жінці розум. Не хотіла ні їсти, ні розмовляти, ні жити. Якби не ненька, хтозна, чи ходила б по цьому світу.

– Дай мені спокійно піти до Ігоря, – благала крізь сльози.

Але мама не залишала доньку саму ні на мить. І таки її виходила.

Помаленьку, десь років через півтора, Олена почала повертатися до нормального життя. Пофарбувала волосся, помітивши, що сивина вже добралася до скронь, почала сама готувати їсти. Мама раділа, бо донька за ці роки страждань через невдалі вагітності та смерть чоловіка перетворилася з квітучої молодички на кістляву жінку, тепер же верталася у форму. Дали свій результат і заняття з психологом. Олена навіть роботу знайшла, бо втомилася сидіти вдома.

Минуло ще пів року – Олену стало не впізнати! Здавалося, й сліду не залишилося від вчорашньої депресії.

Але одного ранку маму розбудив стривожений голос доньки.

– Що сталося? – запитала.

– Мені Ігор наснився. У білому весь, сидів на хмарках, а навколо нього літали ангелочки – наші дітки. Він усміхався до мене, мамо, як живий, – розповідала, а по щоках стікали сльози.

Ненька обійняла доньку:

– Сходи до храму, свічечку за його душеньку постав. Раз сниться – молитви твоєї хоче.

– Мам, Ігор ще дещо мене попросив. Він хоче, щоб я знайшла донечку…

– Чию?

– Не знаю. У той день, коли він загинув, мав дізнатися усе, що потрібно для всиновлення дитини.

– Ти ніколи про це не розповідала, – здивувалася мама.

– Якось не до того було. Може, він хоче, щоб я таки завершила цю справу?

– Якщо ти не передумала, давай!

У картотеці побачила знайоме обличчя

– Це такий тяжкий вибір, – Олена знову почала з мамою відверту розмову. – Якби ти знала, скільки фотографій покинутих хлопчиків та дівчаток я переглянула! Була одна дитина, друга, третя, двадцять п’ята… Мені стає страшно, що я серед усіх тих малюків не зможу знайти свого. Сина чи дочку, до якої прокинеться материнський інстинкт.

– Шукай і чекай, твоє серце відчує, відгукнеться.

Наступного ранку Олену знову викликали переглянути картотеку сиріт. Мовляв, у комп’ютері стався збій, і частину фотокарток досі не показувало.

Жінка гортала знімок за знімком. Знову бачила сумні дитячі очі, напружені усмішки, в яких – ні краплі справжньої радості. І самій журно ставало. Аж раптом на очі їй потрапив дитячий знімок… Ігоря? Вона аж кліпнула очима, чи, бува, не привиділося. Такі ж темні кучерики, карі оченята, тільки у сукенці. Схожість дивовижна, як дві краплі води!

– А хто це? – поцікавилася Олена. – Таке знайоме це обличчя. Цей знімок не виявився тут випадково?

– На жаль, ні. Це Іринка, вона кругла сирота, бо обоє батьків померли від раку. Вона у сиротинці недавно, – відповіла жінці директорка.

– Хочу з нею зустрітися, – впевнено відповіла Олена й більше не гортала фотографії. – Оформляйте, які треба, документи.

***

Через дев’ять місяців Іринка стала її названою донькою. Тоді Ігор наснився коханій ще раз. Сипав з хмарок на землю пелюстки троянд. Олена навіть аромат їхній вловила й подумки відчула себе, як у раю…

Наталія КРАВЧУК


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися