Тієї січневої ночі Юркові випало чергувати на барикадах. Як тільки вийшов з Будинку профспілок, в обличчя відразу вдарив морозний вітер. «Б-р-р, яка холодрига!» – подумав і підтюпцем побіг до барикад – там хоч біля вогню погрітися можна. Раптом з-поміж завивання вітру він почув тихесеньке жалібне скавчання, ніби десь дитинча маленьке плакало.
Юрко озирнувся довкола: він якраз проходив повз мішки, насипані снігом і льодом. Підсунувши один із них, у вузенькій щілині побачив цуценя. Воно все було зіщулене, трусилося, прикривало носа лапою і тихо скавчало.
– Це ж хто тебе сюди підкинув? Йди до мене, ти зовсім замерз, – обережно взяв цуценя на руки і заховав за пазуху. – Будеш нас від «беркутів» охороняти… О, так і кликатиму тебе – Беркутом.
За місяць Беркут від’ївся. Він жив у наметі і чесно ніс варту на барикадах. Не злякався навіть водометів, якими поливали майданівців у ніч на 19 лютого. Юрко тоді стояв на першій лінії барикад, а біля його ніг тулився Беркут.
Ввечері випала нагода перепочити. Вранці ж прокинувся від радісного вигуку: «Хлопці, побігли вперед, вони відступають, за ними!» Спросоння не зрозумів, що відбувається, але й собі став натягувати куртку, хотів вибігти, але… біля входу стояв Беркут. Собака почав гарчати.
– Ти чого? Там же наші побігли!.. – хотів обійти пса, та не тут було. Беркут вчепився зубами в рукав куртки і почав його тягнути назад.
– Та відпусти, ти геть здурів! Знайшов час гратися, – уже почав сердитися хлопець. Шарпанина тривала хвилин десять, і коли Юрко вибрався на вулицю, вже були перші вбиті серед тих, хто вранці вибіг з його намету. Ввечері над Майданом лунало тужливе «Пливе кача…» Беркут лежав у кутку намету, поклавши мордочку на лапи, і не зводив винуватих очей з Юрка.
– Я ж міг бути серед них… Ти, виходить, мене врятував. Хоч розумієш це, собако?
***
– Я мушу туди їхати, тату, інакше за що мої друзі на Майдані голову склали? – говорив Юрко тихесенько на кухні.
А вранці закинув за плечі рюкзак і поїхав на базу добровольчого батальйону. Уже на початку червня їх підрозділ був під Слов’янськом. До недосвідчених вояків «прикріпили» п’ятьох «спеців». Кремезні чоловіки тільки криво посміхнулися, оглянувши новоприбулих: хто у чому одягнутий, одна мисливська рушниця на чотирьох, а біля ніг Юрка ще й вічно плентався пес!
А за декілька днів була перша військова вилазка: підрозділ прочісував «зеленку». Попереду йшов капітан Ігор. Беркут прилаштувався біля Юрка. В якусь мить собака вирвався вперед, став перед Ігорем і, дивлячись тому у вічі, тихесенько загарчав. У Юрка серце впало: точно так само Беркут стояв перед ним у наметі на Майдані. Ігор показав знак, щоб група зупинилася, а сам уважно оглянувся навкруги.
– Ти диви, розтяжка, – прошепотів. – Молодчина, Беркуте, – потріпав пса за шию. Того літа собака не раз рятував Юрка і його побратимів: як тільки мав початися обстріл, Беркут настовбурчував шерсть, скалив зуби, ніби закликаючи всіх сховатися.
***
Батальйон стояв в районі Дебальцевого. Юрко з трьома товаришами пішов у розвідку. Собаку залишили на базі, бо дуже помітним був серед снігів. Не вдягнеш же йому маскувального халата! Наші розвідники підповзли до самих сєпарських позицій, коли тишу розірвав постріл. За ним роздалося скавуління. Юрко оглянувся на звук і обімлів – Беркут зробив ще кілька кроків по білому снігу і впав. Хлопець закусив губу і міцно стиснув кулаки: він навіть на допомогу не міг кинутися, бо видав би не тільки себе, а й товаришів. Ще три години лежав хлопець нерухомо, і тільки сльози, які не міг стримати, втирав рукавом. Це ж за чотириста метрів лежить його вірний друг, який не один раз рятував життя. А він не може допомогти.
– Я мушу забрати Беркута, його я їм не залишу, – низьким голосом твердо сказав Юрко. Собака був живий: сєпарський снайпер попав у лапу. Беркут лежав з відкритими очима і не рухався, а коли побачив Юрка, вдячно лизнув йому руку.
Хлопець віддав пса у польовий госпіталь, який був за декілька кілометрів від вогневої лінії. А сам знову подався на передову. Настали найважчі дні, бійців з усіх боків оточували «трактористи» і «шахтарі» з розкосими очима.
Хоч як не було прикро та боляче, Дебальцеве треба було покидати. Надійшов наказ відходити. Юрко сидів зверху на «броні», здавалося, вони уже от-от виїдуть на наш блокпост, як раптом прямо на них виїхав ворожий танк. Постріл. Хлопець злетів уверх і приземлився уже в снігу. Різкий біль пронизав ноги. «Броня» від’їхала уже метрів на 200, і ніхто у тому вогняному пеклі не помітив, що Юрка поруч немає. А він лежав непритомний, з перебитими ногами. Інколи, коли приходив до тями, намагався повзти. Намарне. З кожною годиною сили покидали його. Болі у ногах він уже не відчував, як власне і самих ніг. «Не спати, не спати, бо замерзнеш», – наказував сам собі. І вже коли він здався і почав повільно затуляти повіки, в його обличчя ткнулася… собача морда. «Беркут», – щасливо посміхнувся. За ним підбігли і хлопці.
– Ти диви, знайшов таки, живий… – почав трусити товариша Ванька. – А ми не вірили… Ми вийшли, Беркут першим, накульгуючи, нас зустрів. А коли тебе не побачив, то так на нас почав гарчати, тягнути за штани… Командир сказав закрити, щоб собака заспокоївся. А він вити почав. Ну, ми і не витримали, випустили, а Беркут до тебе привів.
Марта ДИМИДІВСЬКА
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!