Леся розімліла на сонці і аж задрімала. Чула, як хлюпочуться озерні хвилі, про щось неподалік балакають відпочиваючі. Ух, пече несамовито. Побрела у воду, що одразу остудила розігріте тіло. Випростала вперед руки і попливла, все далі і далі, вже позаду лишилися червоні буйки, а вона усе гребла. І раптом… скорчило ногу.
Леся скривилася від болю, істерично хапала повітря від усвідомлення, що вона на глибині. Її врятував випадковий збіг обставин (чи то сам Бог послав ангела?). Неподалік катамараном пропливав хлопець. Помітивши, що у воді дивно поводиться дівчина, поспішив. Витягнув її.
– Нога, нога, – шепотіла Леся, її далі зводили судоми.
Хлопець став розтирати ногу. І коли дівчина відійшла від пережитого, вони познайомилися.
– Я Вадим. Приїхав з Краматорська. То Донбас.
– Ого, так здалеку до нас на Полісся. А я з Луцька.
Усі наступні дні, поки відпочивали у волинському санаторії, Леся і Вадим були разом. Вона розповідала про Волинський край, а він захоплювався красою соснових лісів. Такі вперше бачив. І одного вечора, коли захід сонця осяяв темне небо, Вадим на причалі освідчився Лесі, подарувавши їй простий перстень, який купив на базарчику.
– Вибач, як одружимося, то куплю золоту обручку, – засоромився.
Хлопець вже не повернувся додому, а, зібравши речі, одразу поїхав в Луцьк до Лесі. Вона жила в малосімейці від фабрики, де працювала швачкою. Весілля не гуляли, а тихо розписалися. Правда, коли дівчина приїхала в село знайомити Вадима з батьками, вони категорично заявили: як так, найменшій дитині і не зробимо весілля?! Яка ж була радість, коли і Вадимові батьки приїхали гостювати. Дивувалися сільському життю, великій хаті «с условіямі как в квартірє», чималому хазяйству, де мекало, гелготіло, хрюкало.
– Свати, а ви багато живьотє, – казали.
– Зате працюємо від ранку і до смерканку, – усміхаючись, відповідали поліщуки.
***
Молодята тішилися своїм сімейним життям. Вадим одразу ж взявся за ремонт квартири, яка не бачила чоловічих рук. Скуповував будматеріали, виносив старі віддерті шпалери, груди сміття.
– Ото Лесьці пощастило. Якого хлопця з курорту привезла! Роботящий, добрячий, правда, руский, – шепотілися на лавочці бабусі.
До кожної Вадим вітався шанобливо, знаходив підходяще слово, хвалив за нову зачіску чи гарну сукенку. Не раз його кликали полагодити крана чи вкрутити лампочку – нікому не відмовляв. От і ставилися до нього з повагою, а Лесі заздрили, бо не кожен наш хлопака таким хазяйським вдасться, як той кацап Вадим.
Один за одним у сім’ї народилися двоє малюків. Щасливішої жінки за Лесю годі було шукати. Щоправда, набридала постійна хатня робота: зготуй-подай, попери-прибери, погуляй з дітьми, той обпісяється, той обкакається. Голова йде обертом! А тут Вадим вчепився:
– Давай народимо третю дитину.
– Куди? В малосімейку?!
Але Вадим так пригорне, так приголубить-поцілує, що Леся була готова на все заради коханого чоловіка. А квартира? Зароблять, а ні – то підуть у село. В батьків хата велика, місця вистачить, постійно кличуть до себе. Райцентр неподалік, там новий завод відкрили німці. А Вадима з його золотими руками візьмуть залюбки. Ще й якщо батько Лесин слово замовить за зятя – кум інженером на виробництві працює. Життя прекрасне, лише тішся…
***
Останнім часом Вадим ходив смутний. Леся помічала, що десь поділася його весела вдача, вогник, яким запалював і її, і дітей. Може, захворів? Може, на роботі якісь проблеми, невдачі? Одного вечора все відкрилося. Леся якраз на ліжку годувала маленького Максимчика, який смачно чмокав мамине молоко. Вадим обійняв її, поцілував. «Зараз знову буде за третю дитину казати», – майнуло у Лесі в голові.
– Відпусти мене, – раптом сказав, а обличчя вкрила темна тінь.
– Куди? До хлопців на пиво? – не зрозуміла.
– Відпусти мене зовсім.
Леся аж зіперлася, мимоволі висмикнувши грудь з малюкового ротика. Пильно дивилася Вадиму в очі, в яких бачила лише сум. І раптом її осінило:
– Ти маєш коханку? Кажи! – впереміш зі сльозами крикнула, розбудивши старшу дочку. – Хто вона?! Хто?
– Відпусти мене додому. Я не можу тут більше. Не прижився. Ви для мене гонорові западенці, а я завжди буду для вас кацапом. Я поспішив, що поженився.
– І з дітьми поспішив? – спроквола запитала тремтячим голосом.
– Вони мене колись зрозуміють. Я буду допомагати.
Він відчинив шафу і зібрав речі. Поїзд через дві години, білет на руках.
– То ти готувався і нічого не казав?!
– Щоб ти зайве не переживала.
Так Леся залишилася сама з двома малими дітьми. Ледве пережила Вадимів від’їзд. Добре, що батьки забрали її у село. Стерпіли той сором, коли всі цікавилися, а де зять.
– Треба було Лесі свого шукати, а не на кацапа кидатися, – шепотілися люди.
***
Минули роки. Діти школу вже закінчують. Леся працює у школі, веде гурток зі швейної справи. Заміж так і не вийшла. Залицяється до неї вдівець, агрономом працює. Але не може впустити його у серце після Вадимової зради. Так, зустрічаються собі, помилуються, та й розходяться кожен до своєї хати.
А що Вадим? Живе-поживає у своєму Краматорську, давно оженився на місцевій дівчині. Народили трьох діток, як він колись хотів. А от дітям на Волині не допомагає, хоч обіцяв. Тому й не зрозуміють вони його і навіть не хочуть згадувати, бо ростуть сиротами при живому батькові. А Вадиму вдома добре – усі навколо свої, ніхто «кацапом» не називає.
Юлія ШЕВЧУК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!