Миколка лежав на брудній сірій постелі, яка смерділа давким домашнім тютюном, і вслухався у шепіт ночі за вікном. Холодний місяць простягав крізь невимиту шибку своє колюче проміння, ніби намагався вщипнути хлопця за пальчики на ногах, які вибилися з-під давно непраного простирадла. Миколка спробував їх випростати, але ті не слухалися. Солона, наче морська вода, сльозинка скотилася по його щоці, її намагалася наздогнати друга… «Коли та мама приїде? – запитував хлопчик у дрімоти, що прилягла біля сусідського тину. – Хрещена казала, що скоро. А скільки днів має оте скоро?»
В іншому кутку хропів п’яний батько. Чому не віддав він Миколку дружині? Хто зна… У день, коли вона від’їжджала, помер дід, і хлопчик разом з іншими дітьми пішов з ним попрощатися. Брат та сестра повернулися додому, а найменшого, Кольку, батько вкрав і заховав у своєї сестри в сусідньому районі. Ще й баба Христина скиглила: «На кого ти батька залишаєш? На кого ти батька залишаєш? Він же пропаде сам». От і не поїхав.
Уже два роки вони без мами. Їдять, що Бог пошле. Миколка радіє кожній рибині, яку батько зловить у річці та не встигне виміняти на оковиту. Ходить у старій одежі, хіба що з чужого плеча перепаде. А черевики… Ох, ті прокляті черевики! Вони зовсім тісними стали. Тому хлопчикові доводиться підгинати пальчики, коли їх взуває.
«Ой, не світи, місяченьку…» – почув Миколка дівочі голоси за вікном. Цю пісню не раз співала йому мама. Значить, до ранку ще довго. «Як же болять пальчики», – застогнав, ніби старий…
Схід сонця прогнав рогатого місяця з перелазу. Закричав у дворі півень, заревіли сусідські корови, поспішаючи на пашу. Чи снідав, чи ні, Миколка взув осоружні черевики і гайнув до старої липи, біля якої збиралися його однолітки. Гралися у «войнушку», переказували неймовірні історії, почуті від старших, аж поки до них не прибіг захеканий Санько:
– Колько, біжи хутчіш, твоя мати приїхала! – хапав повітря, наче рибина.
Миколка кинувся стрімголов, забувши про натерті черевиками до крові пальці, тільки курява стояла на ґрунтовій дорозі. На подвір’ї біля хати побачив маму. Вона стояла і плакала. Обхопив її руками, став хлипати сам. Мати обнімала синочка, обціловувала кожну волосинку на його брудній розкуйовдженій голівці і вичитала за втраченими в розлуці днями.
Розмазавши по обличчі недитячі сльози, Миколка розбирав гостинці і не вірив своїм очам: стільки всього і мама поруч. А жінка, нагодувавши сина, нагріла води і взялася купати хлопчика. Він був таким худющим, що на спині можна було перерахувати всі ребра. Ледве вичесала на голові зашкарублі тімениці. Загорнула у великий голубий рушник і притулила до грудей, наче немовля. Скільки часу так сиділи, знав тільки годинник із зозулею, якого не встиг пропити господар цієї осоружної хати.
– Я тебе не залишу, – шепотіла мати Миколці на вушко, ніби то був найбільший їхній секрет.
Потім вони почали міряти обновки. У хлопчика аж рум’янець з’явився від маминих теплих долонь. Дійшло й до взувачки. Миколка пірнув у нові босоніжки і за звичкою підігнув пальчики. Мати запитально глянула на малого.
– Вони… Вони не розгинаються, – видушив крізь сльози.
– Божечку, Боже, допоможи, помилуй, помилуй, допоможи… – чи то молилася, чи заклинала жінка.
І так, поки сонце не почало сідати на призьбу. Потім похопилася, комусь зателефонувала. Через годину понесла Миколку на руках в автомобіль, який під’їхав. Того ж вечора жінка купила два квитки у поїзд далекого сполучення. Хлопчик лежав на нижній полиці, дивився на місячну стежку від неба до землі і усміхався перед початком свого нового життя.
Наталія ЛЕГКА
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!