Аллі минуло вже тридцять п’ять, а й досі дівувала. Не могла знайти кавалера у своєму маленькому містечку, де усі одне одного знають. Толкові чоловіки були зайняті, та й вдівці не сумували.
Випадково до них у контору на посаду інженера перевівся одинокий чоловік – переселенець з Луганщини. Був мовчазний, про своє життя не розповідав. Знали лише, що давно розлучений, дружина залишилася в «ЛНР», а батьки живуть десь на Полтавщині. Тож з жіночками Алла стала ним, так би мовити, опікуватися. Хтось зготує йому голубців, хтось пригостить пирогами. Антон, червоніючи, сором’язливо відмовлявся від гостинців, але мусив приймати і дякувати. Алла на роботі славилася своїми неймовірними тортами. Тому вирішила, що спече і обов’язково подасть Антону вранці до кави. Чоловік оцінив її жест, незабаром запросив на побачення.
– Мамо, я на зустріч! – Алла навіть у тридцять п’ять не могла стримати своїх емоцій.
А її ненька лише сльози радості витирала:
– Нарешті, дитино! І в нас буде свято.
Певно, в Антоновій голові ще навіть й думки не було про одруження, а у потенційної тещі вже гроші підраховувалися на майбутнє весілля. Чоловік довго водив на побачення Аллу, аж у неї вривався терпець. Бо не дівчинка, часу чекати немає. Але мовчала і покірно носила йому торти та пироги, а увечері бігла на побачення. Він жив у найманій квартирі сам, тож не раз залишалася на втіхи-любощі.
– Антоне, я вагітна… – подаючи тортик, прошепотіла Алла, поглядаючи на колег, які уже нашорошили вуха.
Він мало не вдавився. Аж холодок пройняв Аллине тріпочуче серце, що вискакувало з грудей. Непомітно витерла сльозу, щоб ніхто не побачив.
– Увечері поговоримо, – видушив із себе, навіть не поглянувши. І пішов роздавати роботу своїм працівникам.
Ледве дочекалася вечора. Принижуючись, таки пішла до Антона додому: а що лишалося робити? Через місяць-два живіт усі помітять, мама не переживе такого сорому. Подзвонила у двері і злякано чекала: що буде. На диво, Антон обійняв, пригорнув до себе, поцілував і підніс коробочку з перснем.
***
На весілля з далекої Полтавщини приїхало лише з десяток Антонових родичів. Кілька тіток, рідний брат з дружиною і, звісно ж, мама. Свекрушину руку не випускала маленька дівчинка. Не було навіть часу перезнайомитися, бо вони приїхали разом з іншими гостями просто на розпис у загс.
Алла щасливо вальсувала зі своїм нареченим, літала на крилах від щастя. Нарешті і вона заміжня, і вона має сім’ю, хоч так довго чекала цього. І повсякчас дякувала Богові, бо інакше як дивом це не вважала. Якби не Антон, так би й скніла самотньо біля маминої спідниці…
– Ти набагато гарніша, ніж ті його дві жінки, – раптом Аллу від радісних думок відірвала одна з Антонових тіток.
Молода нічого не зрозуміла, лише недовірливо глипнула на чоловіка. Він аж втягнув голову у плечі.
– Кажу, ти краща від його жінок, – ще раз повторила та неприємна тітка. Поклала у скриньку гроші на перепій і відійшла.
Так випадково на своєму весіллі Алла дізналася, що стала… третьою дружиною Антона. Її аж в жар кинуло від несподіванки. Навіть у голову не прийшло подивитися його паспорт! А він нічого не пояснював, лише ніжно усміхався і цілував. Оте його «Люблю тебе» геть розтопило Аллине серце.
Нарешті підійшли Антонова мама, яка тримала за руку маленьку дівчинку, та його брат з дружиною. Обдарували молодят, побажали кохання і щастя.
– Любові вам, дітки, – зі сльозами на очах промовляла свекруха. – Нарешті ти, синку, знайшов гарну жінку, – при цих словах Алла засоромилася, їй лестила похвала. А та продовжувала далі: – Живіть мирно і глядіть донечку, – підштовхнула поперед себе маленьку дівчинку, що весь час тримала її за руку.
Антон неприємно зморщився, ховаючи від Алли погляд. А наречена ошелешено дивилася то на свекруху, то на чоловіка, то на цю бліду дитину, що глипала з-під лоба.
– А ти що, нічого жонці своїй не сказав?! Дорогенька, – звернулася до Алли, – його друга жінка спилася і підкинула мені дитину. Я гляділа, поки він холостякував, а тепер, пробачте, то вже ваші клопоти. Іди, Маринко, до тьоті. Вона буде тобі мамою.
***
Відразу після весілля Алла хотіла розлучитися. Настільки вразив вчинок Антона. Він приховав, що був двічі одружений, що має доньку. Якби про все розказав раніше, хтозна, чи вчепилася б за нього. Але від розлучення стримала вагітність. Куди сама з дитиною? Тож, подумавши, простила чоловіку. Та й до Маринки душею прикипіла. Вона така добра, мила, одразу стала називати Аллу мамою і ходила за нею по п’ятах. Куди цю нещасну дитину виженеш, кому її перекинеш? А коли народила синочка, то ліпшої няньки не було.
Відтоді минуло чотири роки. Алла таки вигнала Антона. Але Маринку залишила із собою. Стала розлученою жінкою з двома дітьми. Проте сама довго не була. До неї одного вечора прийшов свататися однокласник, який любив її ще зі школи. Прийняла. І не пошкодувала. Бо глядить чужих дітей, як рідних. І тішиться, що Алла через кілька місяців народить його кровинку.
– І де ти раніше був? – часто зі сміхом повторює Алла. – Вже б дітей женили. А не в сорок років родили…
Юлія ШЕВЧУК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!