Недарма хтось придумав мудру приказку про українців: "Нашого цвіту - по всьому світу". Куди тільки не заносить їх доля. Так міркували дві подруги, смакуючи справжнім японським зеленим чаєм, слухаючи розповідь Ольки, яка спробувала заробітчанського щастя аж... у Японії.
- Після закінчення нашого коледжу культури і мистецтв п'ять років я "варилася" у духовно-культурному житті свого села, - з іронією почала оповідати Олька. - "І швець, і жнець, і на дуді грець". Це як про мене сказано. На ціле село було п'ять дівчат-підлітків і два хлопці. Але і для них я старалася. Дискотеки організовувала, раз у квартал - концерт із залученням школярів, а ще вистави як режисер-постановник тягнула на своїх плечах. Коротше, за тисячу гривень зарплати викладалася на 200 відсотків. Мене хвалили, а молодь навіть з далеких сіл старалася на вихідні втрапити до нас танці. Могла б я так жити-поживати, принца на конику чекати, але якось потрапила мені в руки обласна газета з багатообіцяючим оголошенням: "На роботу в Японію потрібні дівчата з хореографічною освітою для навчання місцевих дітей танців. Знання англійської не обов'язкове. Переліт за рахунок фірми. Проживання у чотиризірковому готелі. Деталі за телефоном..." І який нечистий штовхнув мене набрати номер? Приємний жіночий голос запропонував приїхати в офіс для співбесіди та уточнення деталей. Із собою просили мати паспорт, диплом, та п'ятсот доларів - перший внесок для укладення договору.
Зелені на "чорний день" одразу були вийняті з кишені бабусиної шуби, і я рвонула на пошуки щастя. Там було ще з десяток таких сільських дуреп, як і я. Нам так запудрили мізки суперовими умовами праці, високими заробітками (1500 баксів у місяць!), проживанням у просторому готелі, навіть фото показали, що ми, наче риби, роти відкривали і очима лупали.
...
Вдома батькам сказала, що з подругою збираюся на заробітки в Росію. Моя Катька дійсно мала багату тітку у Москві, так що байка зійшла за правду. І ось я з чемоданами сиджу в Домодєдово і чекаю літак в Токіо. Ледве пережила 12 годинний переліт. Мене зустрічає маленький жовтолиций чоловічок і, усміхаючись, почав лепетати: "Сікрка-макока! Велком. Ю вери найс..." Дай, Боже, здоров'я нашій вчительці англійської мови Тетяні Петрівні, яка зуміла вдовбати у голови неслухняних учнів елементарні знання. Я таки розібрала, що хлопці-япошки захоплюються моєю красою, бо я ж дівка нівроку, і це додало гарного настрою. Тому зі спокійним серцем запхалася у старенький мікроавтобус. Не встигла помилуватися місцевими краєвидами, як зморив сон. Прокинулася від несміливого дотику руки. "Фініш, хеллоууу, фініш", - ага, це так вузькоокий парубок давав знати, що ми дісталися місця. Ой, та йо-пе-ре-се-те... Що це за кукурудза навколо мене? А між нею маленькі картонні будиночки, наче з казки. Де ж готель, у якому має проживати моя персона? Поки лупала очима, япончик взяв мою валізу і попрямував до однієї хатини. У ній було три кімнати розміром три на чотири. В одній комірчині жили чотири румунки, в іншій - три філіппінки. Мені, як "вери найс гьорл", дали у розпорядження порожню кімнату без сусідок. Особливої уваги заслуговує ліжко. 165 сантиметрів у довжину! Людоньки, а у мене ж ріст 180! Япончик лише винувато всміхнувся, глянувши, як звисають з неї мої ступні. Та мені було не до сміху. Після побаченого "готелю" чорні думки почали закрадатися у голову щодо майбутньої робо.
А увечері нас чекали танці, але не з маленькими японськими дітьми, а у місцевому стрипбарі. Рожеву пелену жорстоко скинули з моїх очей. Вперше побачила блискучу жердину посеред сцени. Ага, на таку в нас у селі сіно складають, а тут треба біля неї дупою крутити. Японець наглядно все продемонстрував, і разом з румункою із сусідньої кімнати ми одягнули блискучі купальники і взялися, як уміли, вихилятися. Заняття у культучилищі не забулися. Поєднувала я танець живота і танго, вальс і латину. Це було казна-що, але японці лише із захватом блимали очима, свистали та пхали зім'яті купюри в трусики. Бридко і соромно було, та діватися не мала куди - грошей на зворотній шлях не було. Якось одного вечора у своєму мініатюрному ліжку я помітила такого ж манюнього япончика! Він тягнув до мене рученята і щось лепетав на своїй мові. А коли я відкрила свого рота, із сусідньої кімнати прибігли філіппінки, і переляканий залицяльник ледве встигнув вскочити у зашкарублі чоботи та дав драла. Наступного дня наш менеджер з осудом дививися на неприступну і дурнувату "юкрейніан гьорл". Певно, йому доклали про невідомого залицяльника. Ти бач, сволочі, ще проститутку з мене зробити хотіли! На жаль, відтоді, зменшилася кількість шанувальників, які так легко віддавали грошики, витираючи слину після моїх звабливих поворотів навколо жердини. Щоб швидше зібрати потрібну суму, я влаштувалася посуд мити. Дивлячись, з яким завзяттям беруся до справи, за деякий час довірили туалети прибирати. О, в Україні навіть у найкрутіших готелях такої чудо-техніки нема! Винахідники-японці розробили унікальні унітази. Вони нагріваються до температури тіла. При наближенні людини кришка автоматично піднімається і лунає музика. А коли ви зробили свою справу, невідомо звідки витягується якась трубка, і акуратний струмінь теплої води миє те, що ми в селі витираємо туалетним папером. А потім ще й фен підсушує. Як була шокована! Аж сміх розібрав від такого сервісу. Згодом звикла. Коли спускаєш воду, унітаз щось вічливо запитує японською. Та після того, як я необережно стукнула його шваброю, мудрагельський голос зник. Так минали мої дні. Увечері - танці біля жердини, вночі - миття посуду та туалету. Постійно снилася домівка, наш задрипаний сільський клуб та мої милі неповнолітні шанувальники. Втома та огида оселилися на моєму обличчі.
- Оля-сан, чому ви не всміхаєтеся клієнтам? - сердився менеджер нашого клубу. - Це треба робити щосекунди.
- Та пішов ти... - з насолодою українською відповідала, згадуючи бридкі мордяки япошок у рибацьких чоботях, які були завсідниками закладу.
А потім витискала із себе покірну усмішку і бралася за роботу.
...
Лише за два місяці вдалося заробити на зворотній квиток. Одного прекрасного дня я прийшла до нашого менеджера з чемоданом. Він підозріло глянув на речі і мовив:
- Ольга-сан, Вы куда?
- Айм комбэк ин май хом! - майже крикнула я. - Айм донт ворк!
До честі власника закладу, ніхто мене не тримав, не грозив прибити та закопати у кукурудзі, яка так нагадувала про Україну. Спокійно віддали усі гроші, мило усміхнулися і на прощання додали:
- Гуд бай, найс гьорл!
А потім ошелешили японською: "По кеда таракана" - що означає: "До нових зустрічей". Ні-ні, таких заробітків більше не витримаю.
Наталія ВЕЧОРОВА
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!