«Колись мені заздрили, що донька мешкає на сонячному півострові, нині ж співчувають», – так починає розповідь про поїздку в окупований Крим моя хороша знайома (ім’я з етичних міркувань не називаємо). Перша проблема, яка постала перед жінкою, – як з Рівного потрапити до анексованого Криму. Адже Україна припинила все залізничне й автобусне сполучення із захопленою територією. Однак «островом» Крим не став – доїхати можна на автомобілі або потягом до Херсона чи Новоолексіївки.
Побутує думка, що в Крим уже ніхто не їздить. Утім, це помилково. Підтвердження цього – брак квитків на потяг Ковель-Новоолексіївка.
Як розповідає моя співрозмовниця, їй у прямому сенсі довелося «караулити» біля вокзальної каси. Квиток, аби у вагоні подолати відстань у 965 кілометрів, придбати таки вдалося (вартує він близько 150 гривень). Дванадцять годин у дорозі – і потяг дістався найближчої залізничної станції до кордону з Кримом – селища Новоолексіївка. Саме тут і починаються випробування… Адже потрібно якось добратися до адміністративного кордону, пішки його перетнути, пройти всі перевірки (з боку як українських, так і російських служб), а далі знову шукати транспорт. Цікаво, що за три станції до Новоолексіївки таксисти пропонують пасажирам проїхати не просто до кордону, а прямісінько до залізничного вокзалу Сімферополя. Це коштує ні багато ні мало – 1000 рублів, або 400 гривень. Однак моя співбесідниця вирішила завершити поїздку потягом. Так як сало везти до Криму заборонено, брала із собою продуктів небагато. В сумці – кусень домашнього сиру, баночка варення, на свій ризик вклала до торби кілечко копченої ковбаси та висушене гарбузове насіння. «Хочеться привезти хоч якийсь гостинець родині», – пояснює жінка. Гривні завчасно поміняла на рублі на українській території. Дорога від вокзалу до українського КПП – приблизно 30 км. Поїхала попуткою, взяли з неї 120 гривень.
– На українському пункті пропуску вже вишикувалася черга. Групками по декілька людей підпускали для паспортного контролю. Це забрало не більше трьох хвилин. Усе, що запитали, – звідки, куди і з якою метою прямую. Речі не перевіряли. Віддали паспорт, а далі – два кілометри пішки до російського КПП, – розказує жінка. – На чужому блокпості перевірили з металодетектором і попросили заповнити міграційну картку. На диво спокійно пояснювали усе, що до кінця не зрозуміло. Однак видно, що окупант там надовго: на постах іде серйозне будівництво, багато техніки. На щастя, після перетину «російського кордону» мене зустріли донька з чоловіком, – додає.
За словами жінки, місцеві, навіть ті, хто війну не схвалює, все одно активно на боці Росії. Пропаганда, що ллється з екранів, має сильну дію.
– За десять днів, які пробула там, зустріла людей з Костополя, Ковеля, Житомира. В кожного з них рідня в Криму, й не так просто українцям переїхати на материк. І який би прапор не майорів – там живуть люди. Надіюся, що Україна дасть раду всередині країни, запрацюють реформи й кримське питання врегулюється.
Ірина ВОРОЩУК, Рівненська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!