Заступник редактора газети «Вісник+К» з питань маркетингу Наталя Толмачова разом зі своїми доньками були волонтерами у Києві під час революції.
Я ніколи не дивлюся фотографій та фільмів з Майдану – відразу плачу. І кожного разу дивуюся, що спогади болять так, ніби ріжеш по-живому. Але якось переглядала знімки на ноутбуці і знайшла фото своєї доньки Яни, надіслане друзями з Білорусі, які слідкували за подіями на Майдані. Січень 2014-го, вона в Будинку профспілок у Києві – простягує майданівцям піднос із гарячим чаєм. Звичайне волонтерське фото, якби не синя медична бахила на голові замість шапочки. Не втрималась – почала переглядати всі матеріали, що назбирались у мене за ту буремну зиму.
Моя перша поїздка в Київ з двома ящиками домашніх пиріжків на початку грудня. І ранковий синій дим від бочок, і сніг, і усміхнені люди, і земляк, який зустрів мене в дверях Профспілок. І головна кухня Майдану – отой вулик, який гудів не змовкаючи, отой постійний рух, і Гімн щогодини, і люди, які відразу ставали рідними… Моя перша шістнадцятигодинна зміна, моя бригада – Михась із Тернополя і Юля з Києва, мої перші прогулянки барикадами. Неймовірні враження, надзвичайне піднесення і дике нерозуміння тих, хто залишався осторонь…
І я зрозуміла, що вже не зможу без Майдану. Старша донька Яна вчилася на той час у Києві, вона часто приходила на кухню Профспілок допомагати мені. А потім ходила й без мене, телефонувала, розказувала, що там відбувається. А менша, Соломійка, все просилась поїхати зі мною. І таки випросила – була в захваті від кухні, носила чаї, готувала бутерброди, розкладала печиво і бігала з тим усім по Майдану, пригощаючи людей. А ті чорні від кіптяви чоловіки брали домашнє печиво і посміхалися моїй дитині, думаючи про своїх дітей та про все, що залишили вдома.
І все з тим же земляком, який завідував складами кухні, та донечкою ми зустрічали на Майдані Новий 2014-й рік, кочували між палатками, їли куліш з величезного казана та знаходили нових друзів. Ті перші поїздки залишили по собі найприємніші та найромантичніші спогади.
Та чимдалі ставало все тривожніше… Інколи я з розпачем зупинялась у коридорах кухні й питала: а де ж продукти? Перші хвилі ажіотажу спали, тягнулося більш-менш спокійне протистояння, і люди почали втрачати інтерес до майданівців. Тоді ми вишукували все, що було, варили макарони та підмерзлу картоплю, калатали чай з варення, а каву віддавали по великому «блату» тим, хто чергував уночі. Та варто було беркутівцям почати тиснути на наші барикади, як народ стрепенувся – і кухня знову мала чим годувати. Пам’ятаю, як хлопці вносили мішки із цукром і голосно кричали: «То вам від Скрябіна!»
Перші смерті взагалі змінили Майдан. Він став суворіший і жорсткіший. Хлопчаки враз змужніли, а дівчатка, хоч невиспані та змучені, виглядали красунями. І всі нарешті зрозуміли, що танцями й піснями перемоги не здобудеш. Відтоді почуття тривоги та небезпеки було постійним. Але ще сильнішим стало оте бажання бути саме там, де билось одне велике серце нашого народу.
В мене вдома зараз зберігається купа моїх змінних та постійних пропусків з кухні Профспілок. Пам’ятаєте, скільки років тюрми тоді за них давали? За такий пропуск і посадили хлопця з нашої таємної квартири, коли він пізно повертався з чергування. Скільки часу й грошей пішло на його визволення, страшно й подумати! Але визволили, живого, лиш побитого… А скільки разів на кухню забігали хлопці: «Дівчата, зараз може бути наступ! Хто хоче – біжіть по хатах, хто лишається – будете ховатися…» Більшість залишалась і продовжувала роботу, хоч було дуже страшно…
І серед цього страху люди знаходили одне одного, закохувались, одружувались. І мені теж на Валентина зробив пропозицію отой земляк, якого я зустріла на кухні Профспілок у свій перший день. Та вітер революції завіяв його десь далеко, і каблучка згубилась, тож майданівського весілля не склалося.
А пам’ять залишилася. Вона живе в моєму серці. В серці моїх дітей. У серцях мільйонів українців та наших друзів по всьому світу. Зараз часто кажуть: дивіться, до чого призвела ваша революція! Та мені ніколи не буде соромно за те, що я була на Майдані. Мені може бути соромно лиш за те, що я була там замало.
Наталя ТОЛМАЧОВА
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!