Три роки минає, як у центрі столиці європейської держави Києві у прямому ефірі розстріляли беззбройних людей на майдані Незалежності. Світ зригнувся від цих кадрів, у це важко було повірити. Вони бігли по вулиці інститутській, прикриваючись дерев’яними щитами, і падали, немов підкошені. До них підбігали інші, відтягували і йшли вперед. І майданівці перемогли – люди у чорній формі зі снайперськими гвинтівками відступили перед їхньою мужністю і безстрашністю. Янукович одного дня втік з країни, за ним послідували його сатрапи. А над Україною полинуло тужливе «Пливе кача…»
НАЙКРАЩІ ДІТИ ВОЛИНСЬКОЇ ЗЕМЛІ У НЕБЕСНІЙ СОТНІ
Їх полягла сотня. Коли у Михайлівському Золотоверхому соборі хлопців відспівували, прилетіло стільки пташок і стало так співати, що не було чути церковного хору. От і назвали їх «Небесною сотнею». Десятки тисяч людей проводжали їх з Майдану до рідних домівок. Десятки тисяч зустрічали своїх хлопців, стояли обабіч вулиць міст і сіл та крізь сльози вигукували: «Герої не вмирають!». Чи не в кожну область привезли гроби з Майдану. Не стала винятком і Волинь. Усім, хто у ті трагічні лютневі дні загинув від рук убивць у міліцейських погонах, надано звання Героя України. У Луцьку на Меморіалі Слави біля могили Василя Мойсея височіє гранітний монумент – пам’ятник волинянам, які поклали голови заради майбутнього своєї країни.
Василь Мойсей. Буквально місяць не дожив до свого 22-річчя. Навчався в Університеті розвитку людини «Україна» на четвертому курсі. Був членом Ківерцівської міської організації ВО «Свобода», входив до сотні Самооборони «Волинська січ». Уперше на Майдан Василь поїхав після побиття студентів. Потім був там майже кожних вихідних. Тож, коли 18 лютого кинули клич їхати допомогти відстояти Майдан і Василь зголосився, рідні не здивувалися. 20 лютого хлопець був серед тих відчайдухів, хто кинувся в атаку на Жовтневий палац на вулиці Інститутській. Найкращі та найсміливіші видерлися нагору, і в них полетіли кулі. Важко пораненого Василя, якого у «Волинській січі» називали «Друг Крук», витягнув з-під обстрілів його товариш «Звіробій» – Сергій Мерчук. Хлопця доправили у 17-у київську лікарню, де він і помер від рани у грудях. Василя не врятував бронежилет, куля пробила навіть натільний хрестик.
Іван Тарасюк. 28 січня 2014-го йому виповнився всього 21 рік. Навчався у медичному коледжі «Монада», служив у десантних військах, грав у футбол. Був єдиною дитиною. На Майдан вирушив у найтяжчий день – 18 лютого, коли було вже відомо про перших загиблих. Перед тим подзвонив татові, просив нічого не казати мамі: «Я там побуду три дні й повернуся у суботу», – переконував тата. Хлопець дотримав слова і повернувся до рідної хати у село Залісоче Ківерцівського району в суботу, 22 лютого, одним з Героїв Небесної сотні. Іван Тарасюк загинув 20 лютого одним з перших о 9-й годині 10 хвилин. Його вбивця не дав йому шансу вижити: куля снайпера влучила у сонну артерію. Сотні тисяч людей дивилися в Інтернеті на фото молодих хлопців, яких так жорстоко і безжально вбили. Серед них була й Ірина Тарасюк. Так вона побачила свого Іванка, свою єдину дитину. «Вони ж, ці хлопчики, ішли без зброї, а на них полювали, як на дичину. Хай би в руки, ноги стріляли. Навіщо ж життя відбирати було?» – з болем у голосі питає Микола Ігорович Тарасюк, тато Івана. Батьки хочуть, щоб убивці їхнього сина були покарані й судили їх у Гаазі.
Сергій Байдовський. Він мав 23 роки, народився в Нововолинську, в сім’ї шахтарів, дідусь був священиком. Із 13 років хлопець жив у бабусі в селі Менчичі Іваничівського району. Мама і тато змушені були їздити на заробітки по закордонах. Навчався у Луцькому інституті розвитку людини університету «Україна». Працював інспектором з безпеки лінійної частини магістральних нафтопроводів «Дружба». На Майдан їздив постійно. Вирушив у дорогу і 18 лютого. Сергій був одним з перших, кому вдалося пробитися на підмогу майданівцям 20 лютого. Він пробув на барикадах усього кілька годин. У Сергія Байдовського влучила куля снайпера. Одна з останніх цитат на його сторінці в соцмережі – це слова Левка Лук’яненка: «Нація, яка не готова посилати синів на смерть, не виживе».
Едуард Гриневич. Тричі 28-річний молодий чоловік із села Деревок Любешівського району їздив на Майдан. Мав абсолютно мирну професію – ремонтував техніку. Односельчани пам’ятають Едика скромним, ввічливим, він не любив гучних компаній, завше був уважним до старших. І дуже великим патріотом. Востаннє поїхав до столиці 16 лютого уже хворим. Рідні не пускали. Бабуся буквально перепинила у дверях. А він вирвався. «Там не все так, як вам здається з телевізора. Там не просто люди стоять. Усе дуже організовано, є команда однодумців, і кожен, як мурашка, знає, що йому треба робити. У мене на Майдані з’явилося так багато друзів», – сказав перед від’їздом. 19 лютого Едуард потрапив під воду з брандспойта. Ввечері висушив одяг, взуття, а наступного дня пішов на передову востаннє. Перед цим зняв окуляри і віддав одній дівчині. До того ж був контужений і недочував на одне вухо. Незважаючи на це, залишався у передніх лавах. Куля снайпера влучила йому у скроню 20 лютого о 10:25, на восьмій барикаді, що навпроти станції метро «Хрещатик» на вулиці Інститутській. Нині ця вулиця має назву Героїв Небесної Сотні.
РІВНЯНИ, ЯКІ ПОКЛАЛИ ГОЛОВИ ЗА ВОЛЮ ТА СВОБОДУ НА МАЙДАНІ
Георгій Арутюнян. «Вірменин за національністю, грузин за паспортом і українець у душі», – так казала про нього прийомна донька Аня. Він приїхав жити до Рівного за кілька років перед Майданом. Тут одружився, у 2010 році народилася донечка Ашхен. Чоловік працював на місцевому водоканалі, у різних будівельних бригадах. Життя в Георгія не було легким. Дружина померла, залишивши на руках у чоловіка дворічну дитину.
Попри сімейні клопоти, він був на Майдані чи не з перших днів протистояння. «Як це так, молоді будуть гинути, відстоюючи свою свободу та право на гідне майбутнє, а я вдома сидітиму? Я життя вже прожив, а вони ще навіть пороху не нюхали…» – казав 53-річний чоловік.
20 лютого снайперська куля наздогнала Георгія Арутюняна на Інститутській, біля верхньої барикади. Про його смерть близькі дізналися зі стрічки новин на одному з телеканалів. Одразу ж кинулися переглядати фото в Інтернеті. Знайшли. Впізнали. Знайомі руки визирали з-під ковдри біля Михайлівського Золотоверхого собору…
Олександр Храпаченко. Йому було 26 років. Його надзвичайний талант помітили ще під час навчання у Рівненському гуманітарному університеті. Хлопець учився на режисера, мав і акторські здібності. При кафедрі театральної режисури діяв театр вільної пластики «Яблуко». Найвідоміша робота цього театру – вистава «Як тебе звуть?». Вона триває 30 хвилин англійською мовою з текстом у записі, зроблена в підтримку боротьби зі СНІДом. Олександр виконував там головну роль. Він навіть встиг зняти один фільм. Ті, хто знав Сашка, запам’ятали хлопця життєрадісним, енергійним і повним ентузіазму. Він захоплювався туризмом, займався скелелазінням. Улітку 2014 року планував одружитися. На Майдані – із самого початку. Був членом сотні «Волинська Січ». Саша загинув у бою на останній барикаді на вулиці Інститутській. Його було вбито пострілом снайпера з готелю «Україна» об 11-й годині 20 лютого.
Валерій Опанасюк. Народився в селі Дюксин Костопільського району. Жив і працював автомеханіком у Рівному. Мав дружину, четверо діток. Наймолодшому синочку в 2014-му було лише два рочки, старшій донечці – 12. Як розповіла сестра Валерія, з дитинства у нього було підвищене почуття справедливості. Саме воно й не дало чоловікові сидіти вдома. Коли у Києві у січні загинули хлопці, він не міг із цим миритися: «Скільки там діточок! Як я можу ховатися за їхніми спинами? Я повинен добиватися заради дітей». Його знали всі рівненські майданівці. Часто бував у них у наметі, причому в найскладніші часи протистоянь. Цілими днями чергував на барикадах. Якщо бачив, що хтось із новачків легко вбраний, завжди допомагав знайти тепліший одяг. Сам ходив увесь час в утепленій, але не придатній для зими кофтині, в якій і приїхав. Куля снайпера влучила прямо у серце 20 лютого, коли Валерій відтягував поранених.
Підготувала Наталка СЛЮСАР
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!