Наприкінці літа 2014-го донецькі терористи захопили під Ровеньками Луганської області в полон групу українських перемовників, які приїхали на окуповану територію у справах обміну полонених. Серед захоплених був і відомий черкаський правозахисник, активіст-волонтер Валерій Макєєв.
Його та харківського журналіста Романа Черемського помістили в невеличку камеру. А по-простому – підвал, де бойовики тримали ще два десятки в’язнів, переважно місцевих – за дрібні «порушення». Виводили їх надвір лише раз на добу – до вбиральні. У полоні Валерій переніс інфаркт. На щастя, йому надали вчасну медичну допомогу, забравши до лікарні. Але потім знову повернули до підвалу…
Загалом же пробув у полоні він сто діб. А щоб якось про себе повідомити родичам, які про долю бранця нічого не знали, попросив співкамерника, котрого випускали на волю, їм зателефонувати.
– Сидів зі мною шахтар Пашка, – згадує пан Валерій. – Такий собі сучасний мушкетер. Коли його друга забрала комендатура та кинула до нас у підвал, Пашка прийшов уночі до охоронців і почав вимагати, щоб друга звільнили, а замість нього посадили його, Пашку. Вимагав недовго: друга випустили, а Пашку за те лупцювали з годину. «Збирався в ополчення: тепер нізащо. Побачив, хто вони такі», – сказав потім він. Серед в’язнів довірятися будь-кому – не варто. Але в Пашці було щось надзвичайно людське. І я не помилився: він мою просьбу виконав. А через тиждень і провідати мене навідався, передавши через охоронців книжку та чистий блокнот – для віршів…
– Як і чому ви стали волонтером, і волонтером незвичайним – з визволення полонених?
– Почалася війна. Перші полони. Матері, дружини обливають слізьми пороги різних відомств, а там… ну не готові були до такого. Так і залучився до цієї справи. Були перші звільнені полонені, потім другі, треті… Я маю певний стосунок до УПЦ КП. Співаю в церковному хорі Свято-Троїцького собору. Так, зі статусом «людини від церкви», брав участь у перших звільненнях. Практично без розголосу.
– Їхали визволяти, але самі потрапили в лапи ворога. Не шкодували тоді, що взяли на себе таку важку й небезпечну ношу?
– Так лягла карта. До того злощасного виїзду працювали «безконтактно» – на відстані. Але з тієї сторони надійшла пропозиція, від якої важко було відмовитися: забрати полонених мав приїхати особисто я. З парою-трійкою журналістів. Зняти правдивий матеріал у Краснодоні й отримати сімох полонених, без будь-якого обміну. Просто, як жартували бойовики, «отдадим в хорошие руки…» Чи шкодував потім? Важко передати всі думки, що приходили в голову в підвалі. Радості від того, що «щось пішло не так», точно не було. Зараз можна підібрати якісь патріотичні слова, та великої доблесті в тому, що потрапляєш у полон, немає. Але і ганьби – також. Це війна. Все прорахувати на сто відсотків, ні… навіть на п’ятдесят, нереально. Готуєшся… А там неодмінно хтось готується і проти тебе… Буває гірше, коли хтось усю твою підготовку зливає…
– Про свій полон ви написали книжку. Важко було її писати?
– Ні. Дивно, але важко – ні, точно. Книжка ця не «історія одного полону». Точніше, особистого там надзвичайно мало. Я намагався «не засвітити» бодай однієї проукраїнської особи на «тому» боці. Це було б небезпечно і невиправдано. Тому в книжці є певний вимисел.
– Після такого випробування і далі продовжуєте займатися волонтерством. Що порадили б тим, хто вперше в ролі волонтера збирається їхати в АТО?
– Можливо, мав би сказати: «Ви вже запізнились»… А можливо, і не так. Кожному потрібен свій час.
Ігор СЛАВИЧ, Черкаська область
Передрук заборонено!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!