Грішна мати вижила рідних дітей з хати
Україна

Грішна мати вижила рідних дітей з хати

17 лютого 2018, 10:09
0
0
Сподобалось?
0

І тепер вони щасливо живуть у свекрів та тестів

Дуже хочу застерегти таких людей, як я, від жахливих помилок у житті. Почну з того, що у пресі часто розповідають про погане ставлення дітей до батьків, а про нестерпне ставлення батьків до своїх дітей – майже немає. Повірте, таких випадків дуже багато. І серед них – моє життя.

Лягала спати і думала про близьких тільки погане

Мені трохи більше 70 років. Росла я в тяжкі післявоєнні роки. Потім вийшла заміж. Чоловік любив випити, був добрий, але слабохарактерний. Здавалося, з народженням дітей він візьметься за розум, але так не сталося. Тепер, з погляду прожитих років, я розумію, що наші син та дочка росли в сварках, криках, ненависті – я постійно гризлася з чоловіком за пиятику, за незроблену роботу, часто конфліктувала зі свекрухою. І в цьому всьому росли мої діти. Син закінчив училище, одружився, займається ремонтами. Живе з тещею і тестем душа в душу. Дочка отримала вищу освіту і працює психологом у школі, вийшла заміж. Є у мене двоє онуків. Здається, живи й радій.

Але ж ні. Я собі вирішила, що якщо я зробила хазяйство, то повинна і дальше бути тут повноправною господинею. Думала, що ні дочка, ні зять, ні внуки мене не люблять. Якщо мені щось сказали, що мені не сподобалось або я щось надумала своє, в хаті починався скандал. Здавалося, той на мене не так глянув, той не те сказав, той не те зробив, то мене не шанують так, як інших, то в мене діти не такі, як у людей. У всіх скрізь було все добре і гарно, тільки в мене не так. Я могла тижнями не говорити до своїх рідних. Днями й ночами не думала про щось хороше, тільки згадувала, хто мені що погане сказав, хто зробив що не так. Конфлікти ставали все частішими, сипалися взаємні образи. Чомусь тоді здавалося, що у всьому винна дочка, але тепер зрозуміла, що не зовсім так все було.

Прожили мої діти зі мною 21 рік, відчуваючи завжди нематеринські почуття. Я йшла до людей, щоб мені дали те, дали се, допомогли щось. Тепер дійшло, що мені те все не так було потрібне, як хотілося показати, яка я бідова, які то в мене діти недобрі. Люди щось там кидали мені, аби відчепилася.

І  от, проживши зі мною 21 рік, раптом в один день діти зібрали свої речі й пішли до сватів, де мешкають сват зі свахою, брат мого зятя із сім’єю. Вже було шість чоловік, додалося ще моїх четверо. Стало десять людей в хаті. І все у них добре – без сварок і образ.

Коли вони вийшли з речами, мені, яка раніше так того хотіла, стало не по собі і страшно. Але й у той момент не вистачило ні розуму, ні духу попросити пробачення й вмолити їх залишитися. Дочка на прощання тільки сказала:

– Дякую тобі, мамо, за те, що терпіла стільки років нас, ми все залишаємо тобі, бо ж ти завжди нагадувала, що все, що маємо, це тільки твоя заслуга. Тішся усім тим і живи, як хочеш. А я жити в постійних сварках більше не хочу і не можу. Прощавай.

І знаєте, я на це не сказала нічого! Мабуть, не могла повірити в те, що відбувається.

У хоромах панували мої ненависть і злість

Діти пішли. Я у своїх хоромах залишилася сама-самісінька. Час минав, почала розуміти весь жах самотності. Я далі стала кидатися до чужих «добрих» людей по допомогу, але тепер зовсім ніхто й не дивився в мій бік, а якщо й дивилися, то з презирством. Допомагати бабі, яка вижила з дому рідних дітей і внуків, ніхто не поспішав. Я залишилась одна і нікому не потрібна. Хотіла, щоб мені призначили соціального працівника, але в сільській раді пояснили, що я не одинока – і він мені не положений, а якщо я хотіла сама хазяювати, то будь ласка.

Стала дзвонити до сина, але він відповів, що живе з хорошими, добрими людьми і не збирається до мене йти, бо не хоче, щоб його сім’ю мучили всякими докорами й образами. Для нього дуже дорогі жінка й діти, щоб привести їх у хату, де живе безпросвітна ненависть, гнів, злість.

Син і донька простили, але додому не хочуть

А ви ж розумієте, коли баба осталася сама. Те поламалось, одлетіло, те спорохнявіло, перегоріло… І почало моє хазяйство ставати пусткою. Сиджу в одній маленькій кімнатці і навіть не хочу дивитися на двір, бо там пустота, не ходять діти, не бігають і не сміються внуки. Зараз всім тим тішаться мої свати. І вирішила подзвонити до дочки.

– Мамо, я слухаю тебе, – коли вона промовила ці слова, в мене мимоволі потекли сльози.

– Дочечко моя дорога, прости мене за все, і верніться, бо мені так недобре самій. А я більше ніколи вас не обіжу, не скажу поганого слова.

Але дочка відповіла:

– Мамо, прощаю все. Не в мене проси вибачення, а в Бога, бо я то таке, а головне, щоб Він тобі простив за все, що зробила. Вернутися… про це навіть мови нема. Нас в хаті десять чоловік, і за стільки часу ми ні разу не посварилися. Моя друга мама не натішиться мною і моїми дітьми. Куди не піду, люди кажуть, що ще ніхто, певно, так не хвалив своєї невістки. Та я й так бачу, що мама Софія радіє нам. До мене ніхто не підняв голосу, ніхто не сказав, що тут нічого немає мого. Тут все наше спільне. Повернулося бажання жити і радіти, а боятися дочекатися наступного дня чи побачити, в якому настрої ти вийшла з кімнати, – обридло.

Переконавшись, що ніхто з дітей не збирається вертатися, вирішила поїхати до свахи, де живе зараз моя дочка, і поговорити, щоб вона умовила дітей приїхати додому.

Слова старенької бабці відкрили мені очі

Сіла рано на автобус, а добиратися десь 30 кілометрів. Роздумую, що скажу свасі, дочці. А тут у якомусь селі заходить в автобус бабця років 90. І хоч місць вільних багато, вона сіла коло мене, ніби відчувала, що хочу щось розказати. У своєму дусі я почала розповідати, які то недобрі в мене діти, покинули, розказала про сварки, навіть те, чого, може, й не хотіла згадувати, говорила, як під гіпнозом. Закінчила і жду, що бабця почне мене шкодувати, – а вона мовчить. Раптом, ніби прочитала мої думки:

– Якщо ви чекаєте, що буду вас жаліти, то ні. Співчуваю вашій дочці. Не знаю, за що вона стільки літ терпіла все. А що вона з вами одсварувалася і щось там на вас сказала, то є крапля в морі, порівняно з тим, що зробили ви. Одібрали здоров’я в дочки, онуки ростуть, яка психіка у них сформувалася з вами? Кажете, що любили своїх дітей і внуків, то неправда. Про любов не кажуть, її близькі повинні відчувати. Ми не повинні ждати ніякої дяки від дітей, найбільша вдячність, що вони в нас є. Якщо когось любимо, не завдамо йому болю ні словом, ні ділом. Винні ви, своїми словами, діями. Втратили любов, а повернути її дуже тяжко. Кажете, що в інших сім’ях не так, як у вас. То знайте, чужа сім’я – темний ліс. Якщо зайшли до когось і побачили, що там усе добре, то це не означає, що як ви вийшли, там усе так і залишилося. Ніколи не дивіться на чужих людей, бо своє, коли вам біда, як не заплаче, то скривиться, а чуже посміхнеться над вашим нещастям.

Задумалась над тими словами, а коли глянула вбік, то бабці вже не було. Зайшла в дім до свахи і ще з порога почула веселий сміх меншої внучки, яка гралася з бабусею, обидві були щасливі. Сваха мене вислухала і відповіла, що ніколи не відпустить дітей і внуків на муки. Вони й так натерпілися.

З роботи повернулася дочка і сказала мені:

– Коли треба вам, Галино Іванівно, звертайтесь, я завжди допоможу за те, що дали мені життя. У вихідні можу приїхати, малу мама поглядить, то час завжди викрою.

І я плачучи повернулася додому.

***

Жінки, бережіть своє щастя бути матерями і бабцями!

Цією сповіддю дуже хочу застерегти подібних до мене матерів (а вони є) від жахливих помилок. Шановні жінки, яким випало таке щастя бути матерями і бабцями, бережіть і дорожіть цим. Не згадуйте минуле, неприємності, живіть сьогоднішнім і завтрашнім. Подумайте, чи не ви винні у своїх проблемах. Спробуйте не висловлювати своїм дітям і внукам якесь невдоволення. А радійте, посміхніться, похваліть дітей. Ніколи не кажіть, що в когось вони кращі. Ваші – найліпші, наймиліші, найрідніші. Не завдавайте їм болю – і побачите, як до вас прихиляться рідні. А якщо ви не можете цього зробити, то моя порада: ходіть у церкву і зверніться до лікаря-спеціаліста.

Якщо діти ще коло вас, просіть, моліть, благайте у них прощення за все заподіяне. Зробіть це сьогодні, бо завтра може бути пізно.

З повагою читачка, Волинська область

Від редакції.

Шановні читачі! Не подумайте, що це публікація, підготовлена редакцією газети «Вісник+К». Це справжній живий лист нашої читачки, котра не хоче називати свого прізвища. Але тим не менше він надзвичайний – це воістину сповідь людська, своєрідна спокута гріхів власних. Запрошуємо вас писати нам про своє сокровенне, вистраждане, про хороше і не дуже, називаючи чи ні своє ймення. Хай ті листи стануть уроком для інших. Будемо щиро вдячні. А ті, кому ваші одкровення допоможуть, тим більше.

ПЕРЕДРУК ЗАБОРОНЕНО!


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися