Художник збирає старовинні меблі
Сергій Кирієнко мешкає в селі Ушомир на Коростенщині. Він закінчив інститут ракетних військ, служив на Байконурі. Але далі лейтенантських погонів його військова кар’єра не просунулася – тягнуло до мистецтва, зокрема, живопису, яким захопився, будучи ще школярем, тож із армією попрощався раз і назавжди.
З Казахстану Сергій перебрався в Москву, де на Арбаті серед торговців мистецькими виробами знайшлося і йому місце, щоб заробити на шматок хліба з маслом. Продавав переважно свої полотна. Тоді, на початку дев’яностих, Арбат був своєрідною Меккою для митців усього Союзу. Там не лише можна було продати свої роботи, але й дечому навчитися в маститих колег, отримати від них слушну пораду.
Але вуличним торговельно-мистецьким центром після розпаду Союзу Арбат проіснував недовго: московська влада розігнала і художників, і гендлярів. Кирієнка тоді, правда, у торгових рядах уже не було: повернувся в Україну, у рідне село, щоб цілком віддатися улюбленому живопису.
В Ушомирі самотужки збудував собі хату. Незвичайну за тутешніми мірками – воно і не дивно, бо за власним оригінальним проектом. Лише зруба допомогли люди звести, а все інше – то вже його рук праця. Тому й будувався Кирієнків дім так довго – два десятки років, та й досі ще не всі кімнати доведені до ладу. Проте ті, що вже завершені, вражають своїм наповненням. Здається, потрапляєш не в людську оселю, а у справжнісінький музей старожитностей. На стінах – ікони, вишиті рушники, колоритний національний одяг, на лавах і полицях – речі народного побуту. А ще – раритетні меблі. Трохи псує, правда, у світлиці дух старовинної України більярдний стіл, але, якщо зважити, що господар реставрував його своїми руками, і більярд можна вважати експонатом. А в кутку висить сплетена з лози колиска, яку привіз із села у Чорнобильській зоні, де якось гостював у друзів. Там, до речі, він уперше і на селянській печі полежав. Це йому так сподобалося, що й удома таку змурував. І тепер ліпшого відпочинку, як полежати на ній, у холодну пору не уявляє.
– Люблю продовжувати меблям життя, – розповідає Сергій. – Усі ці шафи, буфети були приречені на дрова, як ось крісло з панського палацу на Тернопільщині. У господаря таких крісел було два: одне він порубав і друге вже ніс, але якраз я нагодився… А ось тут є навіть печатка меблевого магазину якогось Стефана Піцевича з Варшави. Цього буфета знайшов у Зарічанах під Житомиром – у хаті, де штаб німецький під час війни був…
Кожна річ у домі-музеї Кирієнка має свою історію, і якби господар їх усі записував, цікава книга вийшла б про минуле та сьогодення українського села. Але засобом вираження він обрав не слово, а фарби. І на цьому поприщі вже здобув славу та визнання, адже його картини експонувалися на виставках не лише Житомирщини, й далеко за межами, зокрема в Шевченківському національному заповіднику.
– Батько мій був учителем малювання, – каже Сергій, коли заводимо мову про витоки його таланту. – Щось від нього, звичайно, перепало мені. У школі малював стінгазети, а далі взявся за копії картин. Зараз люблю теми, пов’язані з давньою Україною, тому часто їжджу у пошуках «натури». Малюю лише фарбами, а для пензлів використовую пласку свинячу щетину – вона найкраща для роботи.
Ігор СЛАВИЧ, Житомирська область
Передрук заборонено!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!
Юрій
Як можна зконтактувати з паном Сергієм?