Ще у молодості Володимир Шелест з Ратного, що на Волині, розпитав свого батька про Другу світову війну і записав його спогади. Добре, що встиг. Бо через два роки, коли син служив в армії, тато помер. Відтоді минуло майже півстоліття, та безцінні розповіді, просякнуті шокуючими фактами, й досі живуть у пам’яті. Війна була зовсім не такою, як у радянських фільмах, де солдати красиво і героїчно вмирали. А страшною, безглуздою, голодною, де кожен як міг виживав у тому пеклі. Про це – спогади волинянина Феодосія Талимоновича Шелеста. Не раз на війні смерті дивився у вічі, не раз, здавалося, життю – кінець. Але поліщук з боями дійшов до Варшави, Берліна і зміг повернутися до рідної хати.
Пішов на війну, а наступного дня загинула дочка
Батько сидів на колоді біля хати і курив. Я підійшов, сів поряд і попросив:
– Тату, розкажіть про війну.
Він затягнувся цигаркою, клубок диму пішов, як з паровоза. Трохи помовчавши, батько почав з таких слів:
– Синку, ніколи не вір тому, що показують по телевізору. Німецька армія була сильна, добре озброєна, обута і сита. Наша ж була напівбоса і голодна. Кращих командирів розстріляли або згноїли у Сибіру.
Мій батько потрапив на фронт у 1944 році. Як тільки його забрали, наступного дня вдома загинула маленька дочка. Дітвора бавилася на складених колодах, і одна з них зірвалася, полетіла вниз і вбила шестирічну дівчинку. Вона померла на руках у матері. Залишилася нещасна жінка з трирічним сином.
У шинелі – 20 дірок від куль
А у той час батько служив на 2-му Білоруському фронті, у 274-й Ярцевській дивізії. Дивом лишився живим у бою за місто Радом, що неподалік Варшави, де загинуло понад дві тисячі солдатів. Під час бою тягнув котушку з дротами, бо був радіотелефоністом. І щоб легше було, скинув із себе шинель та волік її за собою по полю. Коли приповз до бліндажа, де розмістився штаб батальйону, нарахував у шинелі… 20 пробоїн від куль.
Хлібом ділилися полячка і єврей
– Зайняли одне польське містечко. Побачив молоду полячку, яка виглянула з вікна, і чистою польською мовою попросив їсти, – згадував батько. – Вона винесла розрізану навпіл буханку, намащену маслом.
Зняв із себе пілотку, і не встиг спробувати хліб, як з усіх боків накинулися голодні солдати. Мені не лишилося й крихти. Полячка побачила це через вікно і знову винесла кусень. Я наставив автомат, скинувши із запобіжника, і сказав: «Хто підійде, стріляю!» Лише тоді з’їв хліб.
Батько згадував ще один випадок. Молодий єврей нездужав нести свій автомат. Голодний, знесилений, він весь час падав. Тато побачив це, забрав його зброю і ніс майже шість кілометрів, хоч сам був обвішаний котушками і карабіном. Молодий хлопець не забув доброту. Коли він потрапив на кухню, під час бою приповз у саме пекло, на передову, розшукав батька і приніс в казанку поїсти.
Молитовник в окопі
За час війни Феодосій Шелест двічі бачив маршала Радянського Союзу Жукова. Коли він прибував на фронт, усі розуміли: буде наступ. Підтягувалось нове поповнення. НКВС проводило політвиховну роботу.
Вже ближче підходили до кордону Німеччини. В одному з боїв батько знайшов у німецькому окопі молитовник. У ньому прочитав про острів Кіпр. Але довго вчити німецьку не довелося. Донесли…
На ту пору на грудях засяяли ордени: «Красной звезды», «Слави ІІІ ступеня». Знову був представлений до другого ордену «Красной звезды» і «Слави ІІ ступеня». Але через інтенсивні бої нагороди не встигли вручити. І рівно через два тижні поліщука викликали в штаб армії.
– Полковник НКВС почав допит: іде війна, навіщо тобі німецька мова та острів Кіпр. Кіпріотський шпигун! Катували мене два тижні, – з болем згадував батько.
Його обличчя аж почорніло від спогадів. Але документів, що він кіпріотський шпигун, так і не підписав. Якби не чотири ордени на грудях, то розстріляли б без суду і слідства. НКВС позбавило батька тих орденів, що не встигли вручити, і кинуло в штрафбат.
Смертники у штрафбаті
Відмучився у тому пеклі два місяці. Але вижив. Із солдатів штрафбату вибирали гранатометників, хто міг краще кидати гранати. Їхнім завданням було ціною власного життя зупинити німецькі танки. Ці солдати йшли попереду окопів штрафбату. Далі – окопи самого штрафбату. За ними так звана основна лінія оборони. А вже там розміщувались енкаведисти з автоматами. Відступу не могло бути, бо отримаєш кулю в спину від своїх.
Через два місяці в окопах штрафбату почався тиф. Він скосив, мабуть, з тисячу солдатів (їх ніхто не рахував, встигали тільки ховати). В живих залишилось п’ятеро солдатів, які вже ледве ворушилися, і тільки тоді командування дало дозвіл на відправку в лазарет. Там мій батько пробув два місяці. Коли молодий організм переборов тиф – знову в бій. Але вже в основні війська. Потрапив служити у 965-й стрілковий полк.
По одній вулиці тягнули дріт німець і поліщук
– У Німеччині загнали у невелике містечко. Бій закінчився. Мені був приказ протягнути зв’язок з другим полком. Коли я з котушками вийшов на центральну вулицю, назустріч йшов німецький телефоніст. Ми подолали метрів вісімсот центральною вулицею. Він з одного боку вулиці, а я – з другого. Наставили один на одного автомати, але так ніхто і не вистрелив. Розійшлися.
Коли закінчився бій, батько вийшов на околицю містечка, де ріс великий дуб. Коли підійшов, аж здригнувся: просто перед ним лежав німець з гранатою, але мертвий. Граната не встигла розірватися, так і залишилась в руках. Другий німець лежав ницьма до землі. Коли батько копнув його ногою, він заворушився і обернувся. Почав просити, щоб не стріляв. Дістав з кишені фотографію, на якій він із сином та дружиною.
– Я забрав його і повів у штаб. Але коли побачили наші солдати, почали бігти до нього. Його розірвали б, як звірі. Але я вийшов попереду німця, скинув автомат із запобіжника і попередив: «Хто підійде, стріляю!» Здав німця в штаб, але що було далі з ним, не знаю
Білорус поклав триста фашистів
Батько розповідав, як у битві за місто Франкфурт прославився солдат з Білорусі. Як почали німці наступ, він поклав їх цілу гору – зо три сотні. Цього відважного солдата, але закатованого, наші знайшли під мостом. Німці сильно над ним познущалися. З живого різали і здирали ремені шкіри. У штабі обіцяли, що присвоять білорусу звання Героя Радянського Союзу. Але на тому все і заглухло.
Від друга знайшов тільки… руку
В одному з боїв отримали наказ протягнути зв’язок і доповідати про переміщення фашистів. Батько з товаришем зробили це. Друг наполіг, щоб батько йшов назад. Поповз. Коли закінчився бій, зв’язку не було. Пішов змотувати кабель. Коли опинився на тому місці, де лишився товариш, то побачив велику вирву від авіабомби. Від друга знайшов лише руку…
Тисячі вбитих і покалічених солдатів
– Війна, страшна війна...
Батько знову закурив. Затягнувся і почав далі розповідь:
– Від того, що я побачив на підступах до Берліна, мені й досі моторошно та страшно. Німці при відступі заміновували колодязі, труїли воду. Було дуже жарко. Я зібрав дванадцять фляг, обвішався ними. Біля озера побачив тисячі наших солдатів. У того відірвана нога, в того рука, той з перебинтованою головою, інший взагалі втратив зір. Картина страшна. Їх було дуже багато, тисяч з десять. Я йшов між живих бійців і не міг отямитися. Від побаченого кидало в жар. Коли наповнив фляги водою і повертався назад, звідусіль лунало: «Браток, води!» Спустошив шість фляг.
Свого коня зустрів… у Берліні
– Це було на околицях Берліна. Бій закінчився. Кожен з бійців так і залишився на своєму місці. Втома і недоїдання зморювало, валило з ніг. Тут з-за повороту з’явилася валка навантажених підвід. Це наші підвозили продукти. Попереду їхав командир на коні, який кульгав на праву передню ногу. І раптом кінь зупинився, заіржав. Я схопився і побіг, обняв його. Плакав кінь, плакав і я… Це було, як у фільмі! Почали вставати солдати. Обступили нас. «Я ще рік буду служити, тільки віддайте коня!» – просив командира.
Дехто почав сміятись: «Дурний хохол»…
Мати потім мені розповідала, що цього коня батько годував три роки. Прийшли червоноармійці у 1944 році і забрали. Але через три дні він втік і повернувся додому. Через два дні приїхали ті ж самі люди і знову забрали коня. Зробили велику огорожу. Але за два дні він втік. На третій раз червоноармійці привели стару сиву кобилу замість коня. То мати так і хазяйнувала з нею до 1947-го. А батько після перемоги у травні 1945-го ще рік служив у Берліні.
У 1947-му двадцять солдатів майже два місяці гнали з Німеччини півтори тисячі коней. У Ковелі під розписку їх здали. І по бездоріжжю батько пішки за вісімдесят кілометрів добрався додому у село Бузаки Камінь-Каширського району. Так і закінчилася для нього ця війна.
А у 1947 році почалася колективізація. Забрали все: землю, коней, вози, плуги, борони. І кузню, яка простояла у колгоспі до 1961 року.
Батько закурив чергову цигарку.
– Тату, а хто такі бандерівці?
Помовчав трохи і сказав:
– Це безстрашні люди.
Йшов 1972 рік. Батько розумів, що всю правду не можна говорити, щоб я не бовкнув де і не нашкодив собі. Його не стало 22 червня 1974 року, у 58 років. Я тоді служив у Німеччині, на похорон так і не встиг…
Володимир ШЕЛЕСТ,
м. Ратне, Волинська область
Передрук заборонено!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!