Серіал «Чорнобиль», який зняли американці, і який побив усі рекорди з перегляду у світі, вже змогли побачити й українці. І вони теж шоковані після перегляду цієї кіноверсії про найбільшу техногенну катастрофу людства, якою став вибух четвертого реактора на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 року.
Шкода, що не ми самі, а американці зачепили цей болючий нерв. Та так зачепили, що викликали істерику у росіян, які взялися критикувати цю стрічку на всіх рівнях. І почали терміново знімати свій серіал про Чорнобиль, де винними у катастрофі на ЧАЕС зроблять, звичайно, американських шпигунів, а не радянське нехлюйство.
Це вже тепер ми знаємо, що вибух у Чорнобилі не був випадковий. Як свідчать розсекречені нещодавно архіви КДБ, до 1986 року на ЧАЕС було зафіксовано цілу низку несправностей та порушень. «За період експлуатації 1977–1981 рр. на атомній електростанції сталося 29 аварійних зупинок, з них вісім – з вини обслуговуючого персоналу, а решта – через різні технічні причини», – повідомлялося у доповідній КДБ від 16.10.1981 року. А ще ЧАЕС стала однією з перших атомних станцій, яку будували за блочною системою, тобто каркас реактора був не повністю литий з бетону. Розчин був неналежної якості і заливався не так, як передбачали технічні норми. Плюс ще якісь експерименти проводилися на четвертому блоці.
Фільм «Чорнобиль» повернув нас у ті страшні дні 1986 року, змусивши пережити весь жах знову. Бо з Чорнобилем ми ніби вже навчилися співіснувати. Він є, і нікуди не дінеться. Але ніхто не розповідав нам і світові страшну правду про те, що могло чекати не лише Україну, а всю нашу планету, якби не відважні хлопці-пожежники, солдати-строковики, атомники, шахтарі, льотчики, які підставили свої тіла під смертельні дози опромінення, щоб вгамувати некерований чорнобильський атом. Вони були для радянської влади «біороботами», яких посилали туди, де від неймовірних доз радіації плавилися навіть місяцеходи, розривалися навпіл вертольоти. І коли у фільмі солдати лопатами скидали в жерло зруйнованого реактора шматки розкиданого графіту, по шкірі мурашки бігли. Це була правда, про яку не дозволено було говорити в радянській пресі. Іменами цих героїв чомусь не називали радянські вулиці. Їм просто виписали по 400 рублів премії…
Як і все в радянській плановій економіці, навіть блоки атомної електростанції здавалися в авральному порядку до чергових з’їздів КПРС. Так, третій блок ЧАЕС мав бути готовий до 26 з’їзду, бо таке зобов’язання взяв на себе трудовий колектив. Щоб встигнути зробити рідній партії такий дарунок, почали набирати додаткову кількість робітників, через що гуртожитки у Прип’яті були переповнені. Не гребували використовувати на будівництві й студентські будзагони. Мені, другокурсниці факультету журналістики Київського держуніверситету, теж випало влітку 1979-го два місяці попрацювати на зведенні третього енергоблоку.
Використовували нас, студентів, звісно, на чорнових роботах. Прибирали й підмітали новозбудовані виробничі приміщення й були старшими куди пошлють. Хоча доручали нам і серйозніші роботи. Моя бригада, до прикладу, робила так званий біологічний захист реактора. Що воно й до чого, тоді не розуміли. Закидали собі якісь мішки в отвори у багатотонних сталевих балках. Маленькі мішечки важили по 40 кілограмів, бо в них були сталеві кульки, у більших – серпентиніт, тобто подрібнений до стану крупи щебінь. Всім цим уперемішку треба було заповнити ці балки так, щоб металевий прут не міг пройти всередину. Хоча ми добросовісно виконували свою роботу, але… Сам факт: студенти-журналісти працювали над біологічним захистом реактора! Це ж не картоплю чи капусту в колгоспі збирати! Таке можливо було лише в СРСР.
Пам’ятаю, було дуже спекотно, і ми часто роздягалися до купальників. Коли прораб бачив нас у такій формі, сварився:
– Ви хоч кумекаєте? Он реактор працюючий, а ви тут як на пляжі!
Що ми, молоді й зелені, знали про це? Якось повели нас на екскурсію в зал, де монтувалася металева обшивка третього ректора. Залізна конструкція висотою з багатоповерхівку вражала. Гордість розпирала груди, що нам пощастило на власні очі таке побачити. Працюючи на вулиці, весь час спостерігали, як по скляному переходу з адмінкорпусу до реакторного залу йдуть на роботу атомники в білому. «О, смертники пішли», – жартували ми. І навіть у страшному сні нам не могло приснитися, що мине якихось сім років, і ці люди справді ними стануть. І це красиве місто Прип’ять, на вулицях якого не можна було побачити жодної людини поважного віку, стане мертвим на століття. Іржавітимуть каруселі у дворах, де вечорами нас кружляли хлопці, проводжаючи в інший кінець міста у жіночий гуртожиток. Назавжди замовкне музика на майданчику, куди ми ходили на танці. Не буде більше черг біля місцевого «мавзолею» – так ми називали єдиний у місті винно-горілчаний магазин. Туди стояли довжелезні черги і бігали затарюватися «Золотою осінню» (бо більше нічого не було) наші хлопці. І першим прийме потужний ядерний удар рудий ліс, куди їздили на пікніки після комсомольських суботників із заготівлі гіллячкового корму для тваринництва. А зображення мирного атома, вибите на наших студзагонівських курточках, стане зловісно-смертельним. Життя зупиниться у Прип’яті й довколишніх населених пунктах навіть не на століття, а на тисячоліття.
Це вже тепер вичитала, що в глибокоешелонованому захисті реактора біологічний, який ми, студенти, робили, приймає на себе перший удар у випадку аварії. І що в енергоблоках з реакторами РБМК, які будувалися в СРСР і були на ЧАЕС, через їхні великі розміри не використовувалася гермооболонка – ще один ступінь захисту, котрий монтується в сучасних реакторах після біологічного. Саме через це у довкілля було викинуто таку велику кількість радіоактивних речовин, в основному цезію-137 та йоду-131.
Цікаво, чи скажуть про це у російській версії фільму про Чорнобиль?
Ніна РОМАНЮК
Передрук заборонено!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!