Михайло Маляревський (зліва) з побратимом
Україна

«У Києві парад, а ми – у подвійному кільці ворога, чекаємо смерті»

23 серпня 2019, 20:27
0
1
Сподобалось?
1

«Іловайський котел» – історія, написана кров’ю сотнями наших загиблих військових. Їх зібрали докупи і повели на вірну смерть, а всю цю аферу назвали «зеленим коридором». Минуло 5 років, а за криваве місиво покарання так ніхто і не поніс. Та й навряд чи понесе…

– О, Господи, – подумав Михайло, коли, розплющивши очі, побачив перед собою небо і… соняхи, – чи живий я? Та коли побратими почали його отямлювати, зрозумів: таки живий.

Михайло Маляревський (з позивним Міміно) у сумнозвісному для України 2014 році подався до Польщі – заробляти на прожиття для родини. Та, коли дізнався, що на рідній землі почалися бойові дії, миттю повернувся додому – на Волинь. У Луцьку якраз формувався батальйон МВС «Світязь», тож чоловік без вагань записався у його лави. Півтора місяця тренувань – і на Схід. Після тижневого перебування у гарячій точці командир повідомив: 30 чоловік з батальйону повинні вирушити на зачистку Іловайська.

– Тільки-но ми увійшли туди, ворог одразу з нами замкнув подвійне кільце, як ніби нас там уже чекали. Спочатку ми зайняли оборону в порожньому дитячому садку, потім – у закинутому будинку, далі – засіли в школі. Там же зібралися хлопці ще десь із шести батальйонів, – пригадує Михайло.

Михайло Маляревський (зліва) з побратимом

«Кривавий» коридор

Те, що справи кепські, хлопці добре розуміли: тиждень поспіль стрілянина не припинялася, а міни і «Гради» фактично накривали подвір’я школи.  Як наслідок – один «двохсотий» і один «трьохсотий». Та позицій своїх не лишали, не було наказу. Вже тоді між військовими почали ходити чутки про «зелений коридор», за який нібито домовляється вище військове керівництво, аби хлопці вийшли з оточення.

– Лише зі слів інших бійців я знав, що наше керівництво нібито домовляється, аби нам дали змогу вийти з того пекла. З дня на день чекали обіцяного. І одного дня військовий з Дніпра-1 повідомив, що нам дали добро, – продовжує розповідь боєць.

Дорогою один до одного під΄єднувалися різні батальйони. Сформувалась ціла колона. Щодо її чисельності, Михайло зазначає: десь до двох тисяч. Уже коли вийшли за місто та дійшли до поля, почались поодинокі постріли. Та тоді хлопці навіть і гадки не мали, що на них чекає.

– Нам дали спокійно дістатися ділянки, де нас уже очікували. Вони  сиділи у заздалегідь приготовлених окопах, звідки  і почали щосили по нас гатити, як у тирі – по відкритих мішенях. А ми навіть не мали змоги відстрілюватися, бо не бачили противника. Гатили навіть із танків, які теж попередньо замаскували, – каже Михайло.

На запитання, чому вони довірили свої життя фактично на «чесне слово» ворога, боєць відповідає: іншого виходу просто не мали. А те, що їх – військових, основна частина з яких була добровольцями, – просто зібрали докупи, аби знищити, зрозумів лише тоді, коли почалося криваве місиво.

– Тому і дату обіцяного «зеленого коридору» відтягували з дня на день. По-перше, аби лишити наші війська без змоги воювати. По-друге, аби накопичити в те місце свої сили і, як слід, приготуватися нас «зустріти», – продовжує розповідь чоловік.

Далі – усе як у пришвидшених кадрах у кіно. Михайло лише пригадує, як вискочив із автівки, як біг біля танку, таким чином прикриваючи себе від куль. Далі – пряме попадання у танк… Втрата свідомості, контузія. Потім з розповідей побратимів, які спочатку відсунули його, без свідомості, у соняшникове поле, де і отямили, дізнається, що танк вибухнув, а його хвилею відкинуло на кілька метрів.

Три доби фактично без зупину Михайло з іншими військовими (всього їх зібралося 28 чоловік, – авт.), втікали куди очі бачать. Потім військовий з батальйону «Кривбас» зателефонував своєму командиру. Той запитав про їхнє місце знаходження, а тоді наказав: «Йдіть туди-то, зараз за вами приїдуть». У обумовленому місці їх і справді вже чекали. Щоправда, сепаратисти…

– Коли ми прийшли до місця призначення, нас одразу оточили. Чи це керівництво здало, чи сепаратисти  перехопили телефонну розмову – не відомо. Але, якщо керівництво знало, що телефонна розмова може бути підслухана ворожою стороною, то чому все одно домовлялося з нами? – роздумує  Михайло.

Він звірських катувань врятував наказ «папи»

Сепаратисти позабирали у наших військових зброю, посадили на два БТРи і повезли у Донецьк. Там їх возили по військовим частинам і хизувалися своїм «уловом» перед іншими. Хлопцям довелося пройти усі кола жаху і принижень. Усі деталі Михайлові навіть згадувати неприємно. Перегнути планку озвірилим «ДНРівцям» не дозволили самі конвоїри, які охороняли хлопців. Вони сказали: «Папа сказал, не трогать».

Потім поїхали і до самого «папи», так бойовики називали свого головного – Олександра Захарченка. На подив усім, він пообіцяв, що всі полонені повернуться додому живими. Але перше – повинні відбудувати те, що розбомбили українські війська.

Усіх полонених поселили у маленькій кімнатці у гуртожитку. Місця заледве вистачало, аби сидіти, про повноцінний сон годі було й говорити. Щодня –важка робота, з їжі – лише хліб і вода.

«Десь через днів 5 приїхала туди Руслана Лижичко і Рубан (Володимир Рубан брав участь в переговорах з бойовиками щодо обміну полоненими, – авт.). Поступово з ними відпустили усіх полонених», – каже Михайло.

Далі – лікування у госпіталі в у Дніпропетровську. Але довго там «влежати» Михайло не зміг – невимовне бажання якнайшвидше обійняти рідних: доньку, дружину, матір – було сильнішим за біль. Уже у госпіталі в Луцьку йому зробили операцію на легенях. Війна добряче далася взнаки: зір упав, постійні головокружіння і болі, поганий слух... Перші півроку, як повернувся, не міг навіть спати – картини жахіть із війни постійно переслідували його.

– Головне в такі моменти не «підсісти на стакан» і отримати моральну допомогу і розуміння від рідних, інакше – можна дійти і до суїциду. Я перші кілька неділь, як приїхав, постійно брав своїх, і ми просто йшли до лісу по гриби. Там я насолоджувався тишею. Така своєрідна реабілітація у мене була, – розповідає боєць.

На запитання: «З чим, після всього пережитого у нього асоціюється День незалежності?» відповідає: «На День Незалежності 2014 року ми сиділи в подвійному кільці ворога під обстрілами в школі в Іловайську і чекали, що вся ця техніка, яку вивели у Києві на парад, прийде до нас на допомогу. Багато з тих, хто так само цього чекав, уже давно закопані у землі…»

Довідково: кількість загиблих у Іловайському котлі, за різними підрахунками, сягає 400 чоловік…

Ірина Бура


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися