П’ять з половиною літ відсидів у російських тюрмах рівнянин Микола Карпюк. Усі ці довгі роки його чекали дружина Олена із сином Тарасом. А у Млинові весь час молилася за його здоров’я і ставила свічки за найшвидше повернення Світлана Євгенівна Приступа, або мама-теща, як з любов’ю називав її Микола.
Син виріс без батька
Серед безлічі кадрів зустрічей кремлівських в’язнів запам’ятався епізод, як жіночка зі щасливими очима несе у Феофанію чистенькі футболки. Вона представилася Світланою Євгенівною – тещею звільненого Миколи Карпюка. Це ж треба – подумала, що зятю після тюрми треба у щось переодягтися, і захопила із собою з Млинова!
– Вам і не передати, що ми пережили за ці роки! – досі при спогадах тремтить голос жінки. – Якщо чесно, надія, що хоч ще разок побачу Миколу, була такою слабкою… Йому ж аж 22 з половиною роки присудили! А коли почула в нічному випуску новин, як Наталя Мосійчук сказала, що ніби наших бранців посадили в Москві у літак і вони летять додому, не могла ранку дочекатися. О сьомій годині з другою дочкою та її чоловіком зірвалися і поїхали до Києва. Миколиних батьків уже немає на цьому світі, тому він мені як син, і наша родина для нього стала єдиною сім’єю. Інформація про звільнення, на жаль, виявилася неправдивою…
Коли Світлана Євгенівна за тиждень збиралася вдруге до столиці, то вже знала напевне, що побачить зятя. Смаколиків особливих із собою не везла – донька сказала, що лікарі попередили, аби нормальну людську їжу після тюремної вводили обережно. Тож із собою захопила лише хороший коньяк і чорний шоколад. Емоції від зустрічі були настільки сильними, що пані Світлана із звільненим зятем навіть не сфотографувалася.
Неможливо було без сліз дивитися на зустріч Миколи зі своїм сином Тарасом. Останній раз він бачив його, коли хлопчині було 9 літ. Зараз же юнаку 14. Він переріс батька, змужнів і став справжньою опорою для мами. Микола не може натішитися сином.
– Що одразу помітила, як тільки побачила зятя? Змарнів дуже, схуд. Але тюрма його не зламала, залишився таким же сильним духом, – з гордістю каже мама-теща. – І немає в ньому образи, агресії… Хоч те, що пережив, і ворогу не побажаєш… Ми ж після огляду у Феофанії одразу на квартиру поїхали. Заснути не могли від почутого!
Без права на побачення і передачі
Микола Карпюк єдиний з українських бранців Кремля сидів у найстрашнішій російській в’язниці – Володимирському централі, у камері-одиночці на 15 квадратних метрів.
– О шостій годині вставав, металеве ліжко піднімали до стіни, і його не можна було опускати аж до одинадцятої вечора. Стіл і стільчик були прикручені до підлоги. Але стояли на такій віддалі, що сісти і щось писати Микола не міг. Казав, що брав відро, клав на нього одяг і так писав, – розповідає вражаючі деталі Світлана Євгенівна. – Він не мав права ні на побачення, ні на передачі. Тільки раз у місяць зустрічався з нашим консулом і раз у три місяці – з адвокатом. Тільки вони йому й передавали новини з України. Правда, було дозволено читати, але тільки російську пресу. У камері міг дивитися один російський канал. Каже, що не збожеволіти йому дуже допомагали листи від простих людей зі словами підтримки. Їх він привіз із собою додому аж 10 кілограмів!
Катували струмом, не давали спати…
Сам Микола Карпюк у численних інтерв’ю, які встиг уже дати київським журналістам, розповів, що умови у Володимирському централі були практично «санаторними», порівняно з тим, що довелося пережити у слідчому ізоляторі Владикавказа. Саме туди чоловіка помістили росіяни після його викрадення 17 березня 2014 року. Коли читаєш ці спогади – мурашки по тілу. «Як тільки стемніє, виводили у коридор, наручники, руки за спину, надягали на голову целофановий кульок, скотчем перемотували, – розказує Микола. – Їхали хвилин 15–20. Далі заводили у якесь приміщення, чіпляли клема до пальця правої ноги та до пальця правої руки або інших частин тіла і пропускали крізь тіло електричний струм. Робили це ривками протягом певного часу. А потім привозили в кімнату для допитів – це така металева клітка, зварена метр на метр, там стояв стілець. І цілодобово не давали спати. Тільки починаєш закривати очі, а менти через кожні дві години змінюються, і одразу: «Не спать! Не спать!» Аж не віриться, що це відбувалося в наш час! Таке враження, що слухаєш розповідь про енкаведистів 30-х років. Воістину, феесбешники – їхні «достойні» нащадки.
На четверту добу тортур Микола знепритомнів. Але не це змусило його підписати зізнання у тому, в чому він не винен – про участь у війні в Чечні, хоч там ніколи не був.
– Вони ж знали все і про Тараса, скільки йому років, де він вчиться, у яку спортивну школу ходить. І про Олену розказували, що вона робить, – стишеним голосом розповідає Світлана Євгенівна. – Микола тільки тоді по-справжньому злякався. Він так їм і сказав: «На мене вішайте все, що хочете… Все підпишу. Тільки сім’ю не чіпайте».
Слава Богу, що весь цей п’ятирічний жах закінчився і Микола вдома. Найближчим часом його з нетерпінням чекає рідня у Млинові.
***
На початку дев’яностих років Микола Карпюк був головою рівненського осередку Української національної асамблеї. У 1992–1993 роках брав участь у Придністровському конфлікті на боці Придністровської республіки та у війні в Абхазії на боці Грузії.
Був активним учасником акції «Україна без Кучми». Заарештований за події 9 березня 2001 року та засуджений до чотирьох з половиною років ув’язнення. Вийшов з в’язниці у 2004 році.
Після звільнення Микола Карпюк відігравав помітну роль у керівництві УНА-УНСО, був заступником голови партії Юрія Шухевича. Під час Революції Гідності приєднався до «Правого сектора». Був заступником Дмитра Яроша. У березні 2014 року Карпюк поїхав за власною ініціативою до Москви на переговори з особами з оточення президента Володимира Путіна для обговорення можливості скасування кримського референдуму. Там його і арештували.
Наталка СЛЮСАР
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!