Роман Сегейда – майор десантно-штурмових військ, нині – начальник групи цивільно-військового співробітництва, попри те, що народився в Росії, уже понад 10 років доводить, що його присяга на вірність Україні була істинною. Йому разом із побратимами довелося потрапити у пекло Луганського аеропорту, пів року мужньо тримати оборону цієї стратегічної висоти, і одному з небагатьох вийти звідти живим.
Роман Сегейда народився в Росії. Його матір – корінна росіянка, батько – українець. В 1986 році родина переїхала жити в Україну. Роман здобув тут військову освіту. В 2008 році пішов служити у 80-ту аеромобільну бригаду, а в 2013 році отримав звання капітана. Коли в 2014 році почалася війна, став офіцером відділення морально-психологічного забезпечення. Фактично вся його родина – військові, щоправда, майже всі вони воюють «по той бік барикад». Його три рідні сестри нині живуть в Росії. На Волині – у селі Городині Рожищенського району проживає його батько, матері уже немає на цьому світі. Чи могла вона хоч уявити, що тут коїтиме Росія і що її син стане на оборону української землі?
Виживали завдяки постачанню «з неба»
– Коли почалась війна, ми потрапили в Луганський аеропорт, зайшли туди 8 квітня і стали на його оборону. В Слов’янську тоді бойові дії вже йшли повним ходом. В кінці травня – на початку червня нас уже активно почали обстрілювати, хоча напролом не йшли. Тоді потужні втрати отримав прикордонний загін. Сепари нам казали здаватися, погрожували відключити світло, воду. Потім вони так і зробили, нам довелося підключити генератори. Потім ворог збив літак з нашими дніпропетровськими десантниками – 49 чоловік загиблих. Після того почались інтенсивні обстріли. Ми давали гідну відсіч, лікарні в Луганську були переповнені сепарами. Наших поранених ми багато втрачали, бо виїзди були заблоковані. Одного придавило плитою на моїх очах, не могли дістати, хоча він довго ще був живий… І таких жахливих моментів було дуже багато, – розповідає Роман.
У цілковитому оточенні наші військові виживали завдяки повітряному постачанню. Литовище, яке за день приймало до 10 тисяч туристів, терористи за місяць перетворили на купу брухту. Однак плани Росії організувати тут авіацію для сепаратистів наші хлопці зруйнували. І лише 31 серпня колона десантників вийшла з аеропорту. Звідти захисники виїхали в Георгіївку. Тоді десантники взяли в полон трьох російських найманців, які заблукали і втрапили на нашу територію.
Справжнє російське бажання…
– Мені попався один із них на розмову, так сказати, він з республіки Тува. Я запитав, чому він приїхав сюди, відповів, що в них навчання, наближене до бойового. Вони їхали бензовозом і ненароком натрапили на наші позиції. Я його взяв на переляк: мовляв, віддам тебе бандерівцям. Він дуже злякався, а я продовжував: «Що хочеш перед смертю?» Той подумав і відповів: «Хочу перед смертю горілки, бабу і сину листа написати». Оце так справжня російська відповідь… Ми з хлопцями довго з цього сміялися. Вони нам здали всі свої позиції, і наші хлопці потім накривали артилерією по цих місцях. Потім їх трьох обміняли на вісьмох наших бійців, – продовжує Роман.
У Георгіївці місцеве населення було налаштоване проти української армії, здавали їхні позиції для сепарів. І це при тому, що коли «гатили» по наших, то потрапляли і по них, дуже багато населення тоді полягло. Наші військові часто не могли дати їм відсіч гідну, бо навколо були житлові будинки. Багато було і проукраїнських людей. В селі Переможному сепари приїхали і розстріляли усю родину, яка привозила нашим військовим їсти. Особливо запам’ятався Роману випадок в одному селі, там були хрестини, і в той час туди потрапив снаряд. Лише декому вдалося вижити. Жахлива картина – багато мертвих, і дітей в тому числі.
Фосфорні снаряди спалювали заживо…
Часто росіяни накривали наші позиції фосфорними снарядами. Навіть якщо залити їх водою чи засипати піском – вони палають. Якщо це потрапляє на людину, вона повністю згоряє. Але найважче, що переноситься на війні, – це втрати побратимів…
– Найбільше запам’ятався мені 18-річний Сашко Філь. Він був стовідсотковим патріотом. Було таке, що він мене заставив піти в підбитий танк сепарів і забрати бойовий комплект. Він дав мені свій кулемет, взяв автомат і пішов туди – у танк. Він мріяв після війни поступати в академію, аби стати офіцером. Коли з’явилась можливість йому на кілька днів поїхати додому, відмовився, сказав, що ще не навоювався. А на другий день його не стало – посікло осколками від міни. Я просто не міг повірити у це. Це був такий шок, що словами не передати. Він у 18 років прекрасно вмів воювати, міг поставити розтяжку, багато що знав, був дуже начитаний, – пригадує Роман.
«Краще підірву себе, ніж здамся в полон»
Нині військовий мріє про те, щоб знову піти на передову. Буде служити там начальником групи цивільно-військового співробітництва. Ця посада прийшла з НАТО, полягає в пошуку зниклих безвісти, ексгумації та евакуації тіл загиблих військовослужбовців Збройних сил України, інших військових формувань та правоохоронних органів в рамках гуманітарного проєкту «ЕВАКУАЦІЯ-200».
Роман каже: хай там що, а в полон не здався б ні в якому разі. Краще підірвав би себе. Фактично усі наші військові були налаштовані так само. В полон потрапляли хіба поранені, або ті, яких захопили зненацька. Пригадує, коли радіостанція наших військових потрапила до рук російської армії і коли ворог вийшов на зв’язок і наказав здаватися, Роман відповів: «Десантники не здаються!»
Ірина Бура
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!