Лишив вагітну дружину з дитям: додому повертають українця, який зник у Польщі 22 роки тому
Україна

Лишив вагітну дружину з дитям: додому повертають українця, який зник у Польщі 22 роки тому

15 грудня 2019, 15:50
14243
1
0
Сподобалось?
0

Ця неймовірна новина облетіла всю Україну: у Польщі знайшовся житель Рівненщини, який 22 роки тому поїхав на заробітки за кордон та не повернувся! Досі його вважали безвісти зниклим. Давно втратила надію коли-небудь побачити свого благовірного дружина, не знають, що таке сумувати за татом, вже давно дорослі сини. Чи зустрічатиме хтось Олександра Панасюка в одному із сіл Дубенського району?

Були однокласниками

Вже мало хто й згадає, яким був Саша. Коли востаннє його бачили в селі, не мав і тридцяти літ. Важкі то були часи – 90-ті роки минулого століття: безгрошів’я, безробіття… От і подався шукати кращої долі за кордон. Та чому не вернувся й стільки часу не давав про себе знати – для усіх загадка. Особливо дивуються, що не признавався до своєї матері і синів, один з яких від народження важко хворіє.

– А як дружина з дітьми жили всі ці роки? – запитую у сільраді.

– А ви самі у Валі запитайте, – відповіли мені й показали хатину, в якій тулиться із синами ця вистраждана і вимучена непростим життям жінка.

Будинок, у якому живе, Валентина Олександрівна ділить із сусідами. Її частина вже знадвору виглядає дуже бідово. Вхідні двері давно покосилися, за защібку їм служить шматок паперу, завдяки якому вони щільніше прилягають до коробки й не дають вітру вільно розгулятися у сінях. Стіни давно не бачили ремонту – вицвіла кольорова побілка полущилася і зробила їх плямистими. Замість плінтусів – заліплені цементним розчином шпарини…

На порозі з’являється господиня – худорлява, зі щедрою сивиною на скронях жінка. В її очах помічаю одночасно і радість, і великий сум. Видно: вона втішена, що суджений, з яким нажила двох синів, живий. Але видушити із себе перші слова заважає… образа на нього.

– Аякже, ждуть його тут, – каже Валентина Панасюк з притиском, натякаючи на перші повідомлення про «воскресіння» її Саші.

А тоді, трохи зм’як­шившись, починає розповідати про те, як жила з ним і як намучилася потім.

– Хоч він народився на Чернігівщині, та жив тут, на Рівненщині. Ми ходили з ним в один клас, – розповідає Валентина Олександрівна. – Його батько був десь дияконом в церкві, а мати працювала у нашому селі продавцем. У них ще була дочка, та вона померла від дизентерії.

Вагітною завіз на вокзал – і попрощався

Жінка розповідає, що у них із Сашею ні в школі, ні після школи не було якогось особливого спілкування. Згадує, що потім він пішов в армію, служив на Сахаліні (Росія). А коли повернувся, ніби заново з ним познайомилася на весіллі в однокласника.

– Тоді не йшлося про любов. Просто ми зустрілися, зійшлися на якийсь час, тоді знову розбіглися. Але було друге весілля нашого спільного товариша, і десь за пів року після нього й ми розписалися, – розповідає Валентина Олександрівна.

Пішов Саша у приймаки. В одній кімнатці жила мама Валі, яка з п’яти років цю дочку та її сестру виховувала сама (батько родину покинув), в іншій вони тулилися, а на кухоньці ночувала бабуся.

У 1992 році у пари народився син Сергій. То важкий був час, адже країна лише розпочинала свій шлях незалежності, була криза, люди втрачали роботу. І стали із села виїжджати у Польщу на заробітки.

– І я поїхала, – згадує Валентина. – Робила в тій Польщі все, що хочеш: помідори та огірки збирала, в садах гарувала, квартири прибирала, цвяхи фасувала, парфуми складала, у парниках була... За все бралася, бо треба була копійка. Потім став і Саша їздити. Бувало, разом нас нема, то Сергійка моя мама глядить. Але виходу не мали.

Так на тих закордонних заробітках Валя відчула, що знову під серцем б’ється дитя. Тихцем зізналася чоловікові. Каже, він ніби зрадів. І як животик вже було видно, повіз її у Варшаву на вокзал проводжати на потяг додому.

– Як зараз перед очима бачу: був кінець листопада 1997 року. Він стояв на пероні й задумливо каже: «Я так додому хочу! На крилах летів би», – згадує жінка. – Я запитала, коли ж він планує вертатися. Пообіцяв бути на польське Різдво (25 грудня – авт.).

Три дні зустрічала усі поїзди…

– Сину, ти пам’ятаєш, як ми з тобою йшли його стрічати? – запитує у Сергія.

Той заперечно хитає головою. І жінка – видно, що емоційно вона дуже сильна, не дозволяє себе пройняти сльозі, – продовжує:

– Йому було п’ять, і я з пузом. Йдемо на вокзал. Ми всі електрички, всі поїзди зустрічали. І так три дні. Зима, холод, сніг. Пригортала сина, казала, що наступний поїзд обов’язково нам привезе тата. Але Саші не було. Потім я зрозуміла, що чекати більше не варто.

Дитина тоді пережила стрес. Жінка розповідає, що на нервовому ґрунті у Сергійка почалися висипи. Що вже намучилася вона з дитям. А тут у пологовий треба було вже їхати.

– Ми в той час так бідували, що вам не розказати. Я з матір’ю ходила на базар – все, що тільки можна було, з хати на продаж повиносили, бо Сергія не було за що лікувати. А в роддомі взагалі лежала впроголодь. Тоді народила сина Максима. Як пізніше виявилося, у нього важке психічне захворювання, – щиро зізнається Валентина Олександрівна.

Вона лежала у пологовому будинку, а з голови не виходив Саша. «Чому він так підло з нею вчинив?» Тоді згадалися прикрі слова, кинуті ним під час сварки: «Ти хочеш дітей мати – ти їх і май. А мені вони не потрібні!» Щоки обпікали солоні сльози, а душу огортав неймовірний біль.

– А ще свекруха діймала: «Де ти мого сина поділа?» Кажу: «Що він – грудна дитина? Вернеться». Але його й далі не було, – згадує Валентина Олександрівна пережите.

Пригадався їй і такий момент. Якось місяців через два після народження сина Максима стукає сусідка у стіну: «Йди, до тебе дзвонять!» А свого телефону Валя тоді не мала. Прибігла вона, взяла слухавку. На тому кінці дроту обізвався чоловічий голос: «Честь». «Хто то вітається зі мною по-польськи?» – подумала. І її наче ошелешило: Саша!

– То як життя? – запитав він.

– Прекрасно, – відповіла й одразу випалила: – Ти ж мав приїхати додому!

– Я не приїду… – почула у відповідь і зі словами «більше не дзвони» поклала слухавку.

Відтоді між ними настала повна тиша. Минали місяці, роки, а від Олександра не надходило ні вісточки. Не надіслав він й ні копійки для дітей.

Хоч розлучилася, жінці возили на упізнання фото трупів

– Ви ж знали, в якому місті був Саша, коли разом працювали у Польщі. Невже не пробували його розшукати? – запитую.

– Коли ми роз’їхалися, він жив у місті Пясечне біля Варшави. Там ще сестра моя двоюрідна живе, Раїса, вона за поляком замужем. Коли я через кілька років приїхала туди на роботу знову, вона зізналася, що Сашу бачила. Наче йшов він, обідраний та нещасний, і не відразу впізнав її. А потім розповів, як зварював щось на вулиці у хазяїна-поляка, а йшла гроза. Його нібито розрядом лупануло, він впав, і відтоді з минулого мало що пам’ятав. Але чи це правда, я не знаю, – розповідає Валентина Панасюк. – Але я сама його в Польщі не шукала. Розумієте, в мене сильна обіда на нього була.

Після цієї поїздки жінка подала на розлучення. У суді мотивувала своє рішення тим, що місце проживання чоловіка невідоме. Так і отримала свідоцтво про розірвання шлюбу. Тим часом свекруха домоглася, аби Олександра визнали зниклим безвісти.

І далі спокою Валі не давали. Тільки знайдуть у Польщі невідомий труп чоловіка – їй з міліції фото везуть.

– Знайшли то в річці, то в лісі – і до мене. Я просила: «Не везіть мені ті трупи, бо вже сняться ночами. Я ж йому не жінка!» Але хто мене слухав? Хоча, коли дивилася на ті знімки і не впізнавала Саші, в душі раділа. Не хоче з нами спілкуватися – хай. Але смерті йому не бажала, не хотіла його бачити вбитим чи замордованим. Хоч на той момент вже мала іншого чоловіка Миколу (але офіційно з ним стосунки не оформляла) та третього сина Дмитрика…

Коли захворіла на рак, другий чоловік подав її на аліменти

Але особисте щастя оминало Валин дім. Померла мама, другий чоловік почав випивати. Вона вирішила, що краще самій ставити на ноги трійко діток, ніж тягнути на собі ще й Миколу. І випровадила його з хати. Але сталося так, що невдовзі вона захворіла й попросила у колишнього  підтримки – щоб трохи поглядів їхнього Діму, поки зміцніє. Відтоді минуло 11 літ, і найменший син додому... так і не повернувся!

Чому вона не поїхала, не забрала дитя? У мене не повернувся язик запитати про це. Бо я бачила іншого Валиного сина – середульшого, Максима, який страждає від розладів здоров’я. Але з яким теплом і любов’ю мама розповідає про нього. Каже, віддавала його у спецінтернати, та мусила забрати через погані умови проживання та знущання (навіть з цього приводу у Київ їздила, писала звернення до Верховної Ради!). Чи в тих клопотах було їй до розбірок з другим чоловіком, чи стало б їй сили воювати за найменшу дитину? Рвалося материнське серце, та тишком.

Аж тут отримала новий удар.

– У 2013 році ми із сином Сергієм поїхали в Крим, в Алушту, працювати. Знайшли роботу в готелі: я прибирала, син трудився на території. Коли проходила медкомісію, мені, як грім серед ясного неба, повідомили: «У вас рак, хвороба прогресує швидко». Поверталася додому дуже підкошена. Треба було лягати на операцію. Я йшла коридором лікарні й думала лише про одне: як вистрибнути з вікна сьомого поверху. У ту мить мене спинив лікар. Він ніби відчув мій стан і запитав: «А у вас є діти?» Це мене стрепенуло. Значить, такий мій хрест, треба все витримати заради них – моїх синів. І я взяла себе в руки.

Тільки прооперувалася – ще одне звалилося потрясіння: батько Дмитра подав на неї на аліменти! І хоч з доходу мала лише пенсію по догляду за дитиною-інвалідом, з неї стали стягували гроші. Сьогодні жінка, зізнається, має великі борги: бо до аліментів додалися кредити, які брала на те, щоб підлатати ветху хату… Ще дров на зиму не купили, бо нема за що. Та при цьому Валентина не впадає у відчай. Каже, без шматка хліба поки не вмирають, бо лущать горіхи на продаж, вона розводить фіалки. Головне, що просить у Бога – здоров’я дітям.

Ні разу в житті не бачив батька

– Як ти бачиш зустріч з батьком? – запитую у Сергія.

– Ніяк. Я його не пам’ятаю, вже не згадаю, як і голос звучить. Все життя поряд лише мама. Чи приїде він зараз, чи зайде до нас? Навіть й не думав про це, – щиро каже. – Одне цікаво: чому він стільки років спокійно жив за кордоном, а тепер його звідти виряджають?

Син Сергій не пам’ятає ні образу, ні голосу батька

Максим взагалі мовчить. Він свого батька не бачив ні разу у житті.

А Валя? Чи тріпоче її жіноче серце перед ймовірною близькою зустріччю? Адже розпочалася процедура реадмісії – передавання особи своїй державі, повернення Олександра Панасюка в Україну.

– Я б хотіла його побачити. Але це залежить, в якому він стані. Якщо адекватний – вихлюпну йому все те, що пережила. Якщо неадекватний – нема про що балакати.

Вона розповідає, що мала колись інформацію про те, що він живе з новою сім’єю у Варшаві, має там двох дітей – хлопчика та дівчинку. Знала його адресу й навіть якось написала листа з проханням допомогти синам. Та відповіді не отримала. Тож чи зараз зможе розраховувати на його підтримку, не впевнена…

А тим часом вона мріє виїхати із села Верба Дубенського району. Готова піти в будь-яке інше, де б знайшлася хата, робота для неї і чуйне ставлення до синів…

Наталія КРАВЧУК

ПЕРЕДРУК БЕЗ ДОЗВОЛУ РЕДАКЦІЇ ЗАБОРОНЕНО!



Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Коментарі

  • Сергей
    Сергей

    Я не могу понять этого человека,ты с женой не хотел иметь ничего общего,то про детей подумал ,хоть как то мог бы помогать

    29 грудня 2019, 14:03
    Відповісти

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися