27 грудня 2017 року відбувся обмін полоненими. Тоді з окупованих територій Донбасу повернули 73 людей – військових та цивільних. У списку звільнених значилися багато прізвищ, які не привернули уваги ЗМІ, серед них – Сінченко Григорій.
26-річного корінного донеччанина представники незаконних збройних формувань затримали у грудні 2016-го і звинуватили у партизанській діяльності. Григорій Сінченко пробув у полоні рік.
Переживши катування, він вирішив повернутися до окупованого Донецька та мститися. Зараз пішов четвертий місяць, як Григорія схопили вдруге, - про це повідомляє "Українська правда".
31 жовтня 2019 року хлопця – побитого та у наручниках – привезли в будинок бабусі в передмісті окупованого Донецька представники так званого "МГБ ДНР". Більше Григорія ніхто не бачив. Де зараз утримується полонений, ані родичам, ані адвокату невідомо.
Як це – бути мамою полоненого, розповіла Тетяна Гулевська.
– Пані Тетяно, як для вашої родини розпочалася війна?
– Коли все це почалося, Гриша навчався на третьому курсі університету в Сімферополі на політолога. Їм сказали, що треба написати заяву, мовляв, просимо перевести нас до російського вишу. Коли син цього не зробив, його відрахували.
Коли Гришу відрахували з університету, він приїхав до Херсону, винайняв там квартиру і знайшов роботу. Але робота була непостійною, а йому було необхідно подовжити групу з інвалідності (за словами Тетяни Гулевської, з дитинства у її сина проблеми з хребтом та кістками тазу – УП).
У Херсоні він цього зробити не міг, тому був вимушений їхати в Донецьк. Повернувся, полежав у лікарні, отримав довідку. Але назад до Херсону не встиг повернутися – 2 грудня 2016 року його вже заарештували. Як мені потім сказали, він займався партизанською діяльністю.
– Ви про це не знали? Син не розповідав?
– Я на той час працювала в Москві нянею, бо вже була на пенсії. До мене ця звістка надійшла від доньки. Вона зателефонувала й розповіла: "Бабуся сказала, що у нас в домі все перевернуто, Григорій зник".
Донька мені зателефонувала в п'ятницю, а в понеділок я вже була в Донецьку. Більше місяця ми про нього нічого не знали, навіть, чи він живий. Дзвонили в лікарні, в морги, винайняли адвоката, писали в поліцію, "МГБ ДНР", прокуратуру. Але скрізь нам відповідали: "Його тут немає, його тут немає…".
Як Гриша потім розповів, у цей час він був на підвалі, вмирав. Туди його кинули після тортур. У нього був розрив легені, зі зв'язаними за спиною руками він лежав три дні. Його не виводили в туалет, не давали води.
Тільки на третій день до нього підійшли. Потім повезли у СІЗО, але там сказали, що таких не беруть. І тоді його повезли до лікарні імені Калініна.
– Вам тоді вдалося його побачити?
– Ми з мамою домовилися відвезти Гриші їжу, теплі речі. Але нас не пустили. Наші телефони прослуховували – ми про це знали.
Пам'ятаю, я весь цей час тільки молилася і плакала. Це було дуже важко пережити. Але найстрашніше було в другий раз. Коли він повернувся з полону, я приїхала до нього, і він сказав: "Я буду повертатися. Я, коли був на підвалі, дав слово, що буду мститися, це пробачити неможливо".
Ігор Козловський, який разом із ним сидів, казав, що Гриша, ще перебуваючи в тюрмі, говорив, що він буде мститися. Я його благала, щоб він цього не робив, але…
Коли я просила сина: "Не ходи туди, бог їх покарає". Він відповідав: "У бога немає інших рук крім наших". Він говорив, що хоче помститися більше за життя. Я людина віруюча, а Гриша – ні.
Ми з мамою молилися, щоб тільки ніхто не загинув від його рук. І щоб він був живий. Коли він вдруге повернувся в Донецьк, я ходила, як мертва. Тому що коли твій син не хоче жити і йде в пекло добровільно, то живеш і не розумієш, навіщо ти жива. Я вже кілька разів померла.
– Після звільнення у грудні 2017-го чим займався ваш син?
– Спочатку був в Києві, проходив лікування. А потім йому дали кімнату в модульному містечку для переселенців у Харкові. Я приїжджала до нього, привозила гроші, які ми накопичили, пропонувала придбати квартиру. Але він відмовився.
Нещодавно в Києві була акція на підтримку полонених, я поговорила там з людьми, які недавно пережили полон. Запитувала їх: "Вам не хотілося помститися?" Вони відповідали: "Ні, нам хотілося померти".
І Гриша казав, що найбільше він хотів померти. Тому що це біль, який неможливо пережити. Коли тобі до статевого органу підводять струм, коли по шість годин мій син висів на наручниках, його сильно били.
– Коли він повернувся в Донецьк?
– Не можу цього сказати. Він з Харкова поїхав до Бєлгорода, звідти – в Ростов. А потім пішки пройшов 50 кілометрів. Не знаю, як він це зробив, у нього з дитинства проблеми з хребтом, кістки тазу трохи перекошені. І, коли він багато йде, у нього все болить.
Він розповідав, що вночі йшов, а вдень ховався. Гриша прийшов додому і почав готуватись. Він зробив не одну акцію.
– Зараз у соцмережах пишуть, ніби його затримали за підрив базової станції нелегального мобільного оператора "Фенікс".
– Так, 27 жовтня. Це недалеко від того місця, де ми живемо в Донецьку. Він з терикону все це зняв. Ще до цього, у вересні, до моєї мами приїжджали з управління по боротьбі з організованою злочинністю, шукали Гришу.
27 жовтня 2019 року в окупованому Донецьку була підірвана одна з вишок мобільного оператора "Фенікс", підконтрольного бойовикам ОРДО.
Пізніше невідомі виклали у мережу відео, де показали записку зі словами: "Це зроблено з метою привернути увагу до нелюдських тортур у підвалах МДБ. Жорстоке поводження і прив'язування до кінцівок проводів зі струмом в "народних" республіках стали нормою. Народ Донбасу повинен вийти на акцію протесту проти тортур або фашистська республіка залишиться без зв'язку".
– Як це було?
– Мені телефонує мама і каже: "Тут якісь соцпрацівники приїхали, будуть ремонтувати дах". Вони прийшли у штатському, сказали, що будуть їй допомагати, попросили документи і телефон, щось там переписали.
Я кажу мамі: "Дай їм слухавку". Починаю питати: "Які ви соцпрацівники? Скажіть мені ваші прізвища, я подзвоню, спитаю, хто ви такі". Спочатку вони сказали, що з ОДА, а потім кажуть: "Ми з Ізюмівської, 1".
Я зрозуміла, що це місце, де розташоване УБОЗ (так зване "Управління боротьби з організованою злочинністю" в Донецьку – УП). Але я їм сказала, що вони шахраї, і я зараз викличу поліцію.
Мені відповіли: "Викликайте", а самі пішли в машину. Мені знову дзвонить мама і каже: "А вони про Гришу питали". Ми з сином були разом. І я кажу йому: "Гриша, швидко збирай рюкзаки і тікай". А потім приїхали до мене.
– Того ж дня?
– Так, одразу ж. Почали стукати в двері, кричати: "Відкривайте, поліція". Я не відкривала – вигравала час. Подзвонила адвокату, який раніше Гришу вів, він казав дзвонити в поліцію.
Я дзвоню в поліцію, мені кажуть: "Це поліція, відкривайте двері". Тоді я вже відчинила. Почала прикидатися дурепою, говорити, що я подумала, що це шахраї. У той же день мене і маму привезли в УБОЗ, години дві допитували.
– Вас били?
– Ні. Посадили в машину і по дорозі стали розпитувати маму. Я їй почала говорити: "Мама, це ті люди, які шукали Гришу, нічого їм не говори, міняй вдома замки, тому що мене зараз можуть затримати". Вони мені: "Замовкни, замовкни". А я продовжую говорити.
Тоді на мене надягли наручники, на голову – мішок. Довезли до управління, допитали, забрали телефон і відпустили. Я весь час казала, що Гриша в Харкові, там працює, зустрічається з дівчиною.
Це було ввечері, а на наступний день я побігла в ОБСЄ, розповіла все, і мені сказали поїхати з Донецька. Я так і зробила. Потім мені телефонували, запитали: "А чого ви поїхали?". Я сказала: "Я вас боюся".
– Із вересня 2019-го ви не були в Донецьку?
– Ні. Якщо мене закриють, Гриші ніхто не допоможе. Зараз я живу у Харкові, там також живе мій молодший син.
– А що було з Григорієм у цей час?
– Місяць ми думали, що з ним все добре. Я з ним продовжувала спілкуватися скайпом. На зв'язок він виходив, а де саме знаходився – не казав. Говорив, що у нього є "подаруночок для окупантів". Потім виявилося, що він цей місяць жив у наметі у посадці.
У цей час за нашим будинком стежили. А привезли його вже 31 жовтня в наручниках всього побитого до мами, в Ларине (селище у передмісті Донецька – УП). Приїхали п'ять машин, всі з автоматами. Мама сказала йому: "Що ж ти наробив?". Гриша відповів: "Багато чого наробив".
– Навіщо його привезли до бабусі?
– На якийсь слідчий експеримент. З того часу ми не знаємо, де він. Кажуть, начебто в ІТТ. Адвоката до нього не пускають, Червоний Хрест також. Мама вже дві передачі йому туди носила.
– Тобто бабуся носить йому передачі, але ви навіть не знаєте, чи ваш син утримується там?
– Ні. Мамі 84 роки. Вона обійшла ОБСЄ, ООН, Червоний Хрест, ходила до Дар'ї Морозової ("уповноважена з прав людини "ДНР" – УП). Мама коли приходить з передачею, над нею сміються. Кажуть, що не треба було терориста виховувати.
– Ви це робите, щоб його як Героя України включили у списки на обмін?
– Одна мати, у якої теж син повернувся з полону, почула мою історію і сказала: "Він що в тебе, божевільний?". Я не можу цього дозволити. Я хочу, щоб його вчинок відзначили, і щоб це побачили ті, хто називав мого сина божевільним.
Ми не сподівалися на цей обмін. Ми і на наступний не сподіваємося. Головне, що він був живий.
Розповідь Тетяни Гулевської місцями збивається, місцями здається нереальною. До того ж, довести причетність Григорія Сінченка до "терактів" в окупованому Росією Донецьку неможливо. Та й чи треба? За них чи ні зараз у буцегарнях ОРДЛО вбивають українців.
Найжахливіше те, що українська сторона достеменно не знає, скільки насправді людей утримується у підвалах та СІЗО на окупованих територіях (за словами представниці Тристоронньої контактної групи в Мінську Валерії Лутковської, зараз це близько трьох сотень) та за яким принципом вони туди потрапляють.
Після пресконференції, яку на початку грудня минулого року дала Тетяна Гулевська, глава правління Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук сказала: "У трьох мільйонів людей, які живуть на окупованих територіях, немає жодного алгоритму дій, як вони мають себе поводити, щоб стовідсотково уникнути такої долі".
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!