"У криївці, виритій землі, ми впродовж дев'яти діб робили операції в Дебальцівському оточенні", - розповідає про свій досвід окопної хірургії в XXI столітті Олександр Данилюк. 26-річний хірург 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади із Закарпаття провів разом зі своїми колегами з медичної роти близько 100 операцій.
Він зупиняв внутрішні кровотечі пораненим бійцям у котлі, з якого не було жодних шляхів евакуації до найближчих шпиталів. Це рятувало життя та здоров’я.
BBC News Україна розповідає історію останньої операції Олександра Данилюка в оточенні.
"Біль, після якого нічого не страшно"
Наближався вечір у зимовому донецькому степу під Дебальцевим.
В окопі медичної роти стояв стогін поранених, від якого всі втомлювалися. Більше ніж від вибухів і пострілів ззовні. Та й артилерії з боку української армії вже майже не було чутно. Оперуючи чергового пораненого артилериста, медики з'ясували, що стріляти з артилерії вже немає кому.
Останні її бійці - під хірургічним скальпелем.
Виходу не було в буквальному сенсі - тривала дев'ята доба оточення.
Вже після перших днів оточення, в яке українську армію взяли сепаратисти та росіяни, в медичної роти не лишилося жодного автомобіля для вивозу поранених, із кожним днем все більше вичерпувалися запаси анестезії та інших ліків. Зрештою, в операційний бліндаж влучив снаряд "Граду".
Для ампутацій кінцівок використовували пилу, яку дав бригадний електрик. Для переливання крові - пластиковий стаканчик. Дихання під час складних операцій підтримували вручну: "дихали" за поранених військових по черзі анестезіологи, санітари, водії.
У низькому підземеллі хірург оперував багато годин на колінах, а анестезіологи - навіть лежачи.
Хірургу 128 бригади Олександру Данилюку сказали, що везуть чергового пораненого в живіт.
17 лютого українська армія ще утримувала лінію фронту.
"Я намагався сам себе налаштувати на те, що поранення може бути й не важким, що не обов'язково ж там пошкоджені життєво важливі органи, що складна операція не знадобиться. Але ні, коли Сашка Тарасюка привезли, стало зрозуміло - там критичне поранення. Осколок влучив у печінку", - пригадує Олександр Данилюк.
"Він помирав. Єдиний вихід - термінова операція. Я Сашку сказав, що ми готові її робити. Може, про себе я й не був готовий. Розумів: шансів вижити в таких умовах майже немає", - каже хірург.
Олександр Тарасюк відповів: "Роби, що хочеш, тільки щоб не боліло".
У медиків майже не лишилося анестезії, потрібної для повного сну та знеболення. Через це пацієнт був у сні лише одну годину з чотирьох, протягом яких тривала операція. Решту часу - все чув, відчував, але не міг поворухнути навіть пальцем.
"Він відчував біль, після якого вже нічого не страшно. Під кінець операції я зрозумів, що в Сашка таки є шанс жити, але було ще зарано давати прогноз. Взагалі, шанс є завжди", - розповідає Олександр Данилюк.
Після операції анестезіолог Руслан Ярмошевич зробив фото, на якому Олександр Данилюк та Олександр Тарасюк показують пальцями знак перемоги. Це було близько 11-ої години вечора - добігала кінця дев'ята доба оточення.
"Я подумав, що навіть якщо ми не залишимося живими, то цей момент потрібно зафіксувати. І це фото було останнім в оточенні. А могло бути останнім у житті", - розповідає лікар. Тепер ця світлина стала епічною.
Коли операція завершилася, хірург ще більше втомився від стогону навколо. "Я сказав: "Давайте наступного!" Мені відповіли, що наступного пацієнта не буде. "Що драп-марш?" "Так!", - тоді мені стало страшно. Перед тим ми вже втомилися чогось боятися".
Медикам дали одну годину, щоб знеболити та підготувати всіх поранених до "поїздки", якщо можна було це так назвати. Навколо лунали крики від важкого болю.
За годину після того українська армія пішла на прорив з оточення разом із пораненими в невідомість. Відстань у 50 км долали впродовж 12 годин.
Перед відправленням хірург написав лист, в якому описав, яку саме операцію зробили Олександру Тарасюку. Він поклав його в кишеню щойно прооперованого Сашка з надією, що той виживе й хтось знайде цей лист у шпиталі.
У ньому хірург також просив ще раз прооперувати свого останнього пацієнта з котла в умовах шпиталю. Існував дуже високий ризик ускладнень.
"Лежати було м'яко"
Хірург переніс на руках прооперованого бійця у військову машину, що видалася придатною для його перевезення: там було тихо й м'яко. Лише після прориву, вже в Бахмутському шпиталі Олександр Тарасюк зрозумів, чому там було так тихо: він їхав разом із загиблими військовими, лежав усю дорогу на них.
Вздовж усього шляху прориву в КрАЗи та інші машини до живих і мертвих підсідали інші українські армійці, що йшли на прорив. "Якщо спочатку нас було троє в машині, то під кінець - тридцять троє. У мене на колінах сиділи ще два шари людей. Вони врятували мені життя, ведучи ближній бій із ворогом. Я лише мав передавати їм швидко набої. Сам я ніколи не стріляв у ворога", - пригадує лікар.
Потім їхній КрАЗ підбили і його пасажирів, зокрема, й лікаря, побратими визволяли з-під завалів. На щастя, всі врятувалися. Тим часом машина із загиблими та пораненими, де їхав Олександр Тарасюк, майже дивом прорвалася з оточення.
Згодом колеги з Харківського шпиталю зроблять зауваження окопному хірургу, що той не дотримався всього протоколу таких операцій та не все описав у листі. В офіційній медичній документації буде зазначено, що операцію робили нібито в умовах шпиталю. "Якась фантастика написана", - жартує хірург.
До речі, Олександра Тарасюка повторно не оперували. Після операції він відновився без ускладнень. Уже за місяць скуштував свій улюблений напій "Фанту".
"Чому я вижив? Мабуть, дуже хотів випити "Фанти". У спресований момент життя для нього мав значення смак саме цього помаранчевого напою.
"Я, до речі, просив його дотримуватися дієти. Але він неслухняний пацієнт", - жартує Олександр Данилюк.
Сам хірург після прориву першою справою купив усі види йогуртів, які продавалися в бахмутському продмазі. В оточенні він пообіцяв їх електрику, який дав свої пилу та кусачки для ампутацій. Той дуже любив йогурти.
"Ніхто в ступор не падав"
"Від самого початку ми знали, що в оточенні. Але ніхто в ступор не падав, що, мовляв, нас ось-ось уб'ють", - розповідає п'ять років по тому Олександр Тарасюк.
Важливо частиною правди про ті події для нього та його побратимів є докази участі військових російської армії в Дебальцівській битві.
Україна звинувачує в цьому Росію, а та офіційно це заперечує.
"Уже в оточенні їхали шість російських танків. Один заблукав у тумані. Він повернув на наш блокпост "Балу". Ми його підбили й взяли в полон екіпаж: два громадянина Росії та один України. Вони казали, що воюють проти натівських військ, а не української армії. Нібито під Дебальцевим стояли війська НАТО", - розповідає Олександр Тарасюк.
"Коли вранці 9 лютого впродовж трьох годин я не міг вивезти пораненого до Бахмута, бо російський танк перекрив дорогу, зрозумів, що потрібно щось вирішувати. Можна було або самоусунутися, або підіймати скальпель над пацієнтом в землі, посеред глини", - так хірург ухвалив рішення оперувати, всупереч правилам та обставинам. І це змінило його життя та врятувало інших.
У перший день оточення, 9 лютого, під Дебальцевим загинула ціла команда медиків, їдучи в медичному реанімобілі, який ніяк не можна було сплутати з військовим: Сергій Кацабін, Анатолій Суліма та Михайло Балюк.
"До нас приповз поранений, який їхав з ними та залишився живим. Він просив нас: "Не їдьте тією дорогою ("дорогою життя"), там розстрілюють медиків", - розповідає хірург.
І ось з цього почалася історія порятунку життів у котлі, яка тривала дев'ять днів, а її результати в повній мірі можна оцінити лише через певний час.
Нині хірург Олександр Данилюк працює в Міністерстві охорони здоров'я, де відповідає за реформу екстреної медицини на загальнонаціональному рівні.
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!