Через декілька днів після аварії на Чорнобильській атомній станції виникла небезпека повторного вибуху. Аби не допустити її, троє відважних інженерів ризикнули власним життям і врятували Європу від радіаційного пилу. І тільки після виходу минулого року американського серіалу «Чорнобиль» їм присвоїли звання Героїв України.
«Нам потрібен дозвіл убити трьох людей»
Ось імена цих героїв. Борис Баранов, тоді начальник зміни станції, помер у квітні 2005 року. Валерій Беспалов, у 1986-му працював старшим інженером енергоблоку № 3, працює у державному підприємстві «Енергоатом», та Олексій Ананенко, працював старшим інженером, зараз на пенсії. Обидва герої-чорнобильці живуть на Троєщині у Києві.
До виходу фільму навіть сусіди по багатоповерхівці Олексія Ананенка і не знали, що живуть поруч зі справжнім героєм. Чоловікові нині 60 літ. А у далекому 1986-му йому було 26.
Через кілька днів після аварії була загроза повторного вибуху. Спеціалісти виявили, що ядро реактора все ще плавиться. Під 185 тонами розплавленого ядерного матеріалу знаходився резервуар з п’ятьма мільйонами галонів води. У тому випадку, якщо б ядро торкнулося до рідини, стався би потужний паровий вибух, який міг призвести до зараження всієї Європи. Тому в перших числах травня 1986 року було ухвалене рішення негайно викачати всю воду з басейну, що знаходився під реактором.
Мурашки по шкірі, коли дивишся епізод, де вчений Валерій Легасов докладає Михайлу Горбачову: «Нам потрібні три працівники, які добре знають об’єкт і зайдуть у нижній рівень, знайдуть дорогу серед цих коридорів, дійдуть до засувок і забезпечать нам доступ, щоб відкачати воду. Звісно, нам потрібен ваш дозвіл». «Мій дозвіл на що?» – питається Горбачов. «Нам потрібен дозвіл убити трьох людей».
У фільмі завдання зголошуються виконати троє добровольців. Усі вони нібито мали загинути від шаленого опромінення після проходу підтопленим коридором станції, що знаходився під землею. Ця легенда з «легкої» руки московських журналістів і в реальному житті жила роками.
«Ми не добровольці – просто була наша зміна»
Після виходу фільму багато хто з подивом дізнався, що «чорнобильські водолази» живі. Журналісти заледве у черзі не стояли, аби взяти в них інтерв’ю. Переглянула декілька відео зі спогадами Олексія Ананенка. Видно, що йому важко пригадувати подробиці тих подій – у жовтні 2017 року його збила машина, травми були складними, він втрачав пам’ять. Чоловік каже, що після перегляду фільму «Чорнобиль» на власну історію став дивитися по-іншому. Хоча і досі свою роботу у підтопленому коридорі біля зруйнованого четвертого реактора героїчною не вважає.
– Ми не були добровольцями, – буденно, без надриву розповідає Олексій Михайлович про ті події. – Просто зателефонували і поставили задачу, а була моя зміна. До того ж я знав, де знаходяться засувки. Іншим людям було би важко їх знайти. Зі мною ще пішов старший інженер Беспалов і начальник зміни Баранов. На собі мали гідрокостюми для захисту від води. На лиці були не акваланги, а звичайні респіратори, які зовсім не заважали розмовляти. До засувки треба було пройти затопленим тунелем на глибині трьох метрів, пожежні відкачували воду. По воді йшли швидко, щоб не «вхопити» радіацію. Вся операція тривала 2-3 години. Ризик полягав в опроміненні від води. Ніхто не знав, як мінятиметься її радіоактивність на шляху просування двома коридорами. Після відкриття засувок почули шум і зрозуміли, що вода пішла. Залишилося повернутися і піднятися наверх.
– Беспалов згадував, що вони йшли на одній ділянці по трубах (там широкі труби були), він послизнувся і гепнувся у воду. Правда, встояв на ногах, тільки бризки розлетілися, – доповнює розповідь Олексія Ананенка його дружина Валентина. – Довелося швидко обтиратися. А ще коли вони повернулися, зняли гідрокостюми, то декілька разів ходили митися. Вони виходили з душу, а тіло все одно продовжувало «дзвеніти», спрацьовували прилади, що вони повністю не змили з себе всю радіацію.
Не аплодували і горілки не наливали
У фільмі водолазів зустрічали, як героїв. Насправді, каже Олексій Михайлович, ніяких оплесків не було. І горілки вони не пили та й винагороди за небезпечний спуск їм не пропонували. Все це – вигадки американських кіношників. Яку дозу радіації «вхопив», наш герой не пам’ятає.
– На нас були дозиметри, і як тільки ми піднялися нагору, їх здали, – розповідає Олексій Михайлович. – Я не бачив показників. Спеціалісти запевнили, що доза радіації не була критичною. Правда, говорили, щоб звернувся до лікаря, але я вважав це непотрібним. Пізніше побачив, що на ногах стали з’являтися чорні плями. Міг отримати їх від радіації.
– У чоловіка проблеми із судинами, є темні плями, які ще називають «радіаційним загаром», – пояснює Валентина Михайлівна. – На початку 89-го року у нього почалися проблеми із серцем, довелося звільнятися зі станції.
Олексій Ананенко працював у різних структурах, які займаються ядерною та радіаційною безпекою до жовтня 2017 року, коли його збив автомобіль. Лікарі казали: «Травми не сумісні з життям». 36 днів чоловік був у комі, втратив пам’ять, і в нього взагалі зник інстинкт до їжі, схуднув на 60 кілограмів.
Тоді ще не було американського фільму, ще ніхто не знав, що він був серед тих, хто врятував нас від другого чорнобильського вибуху, він ще не був Героєм України. Тож ставити на ноги Олексія Михайловича дружині довелося практично самотужки. Жінка вдячна тим його друзям, які підтримали їхню родину у скрутний час. Каже, що завжди знала, що її чоловік – борець. А от про те, що герой – тільки здогадувалася. Вони ж познайомилися уже після Чорнобиля.
– Я знала, що він був ліквідатором. Ну ліквідатор і ліквідатор, він людина досить скритна. Його друзі потім, коли збиралися разом, казали: «Олексію, ти ж герой!» Він завжди відмахувався: «Та який я герой?»
На 10-ту річницю аварії на ЧАЕС в Чорнобилі встановили пам’ятник ліквідаторам з написом: «Тим, хто врятував світ». Серед них були й інженери-водолази Борис Баранов, Валерій Беспалов і Олексій Ананенко.
Наталка СЛЮСАР
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!