Життя уродженця села Острів на Рівненщині - Івана Килюшика гідне, аби про нього зняли кіно. Воно героїчне і трагічне водночас. Чи не за перший свій бій він, рядовий, отримав звання Героя Радянського Союзу. А вже через деякий час після цього опинився в загонах УПА. Арешт, Колима. Усе життя прожив у Сибірі. Він хотів лишень одного – щоб йому повернули його здобуту в бою нагороду.
Дезертирів розстріляли перед строєм
Іван Килюшик народився 19 грудня 1923 року у великій селянській родині. Як і всі діти, змалку був привчений до праці – орав, косив, рибалив. Коли у село прийшли німці, хлопцеві виповнилося лишень 18 років. Він був високим і міцним парубком. Щоб не забрали на роботи у Німеччину, староста порадив йому женитися. Мовляв, німці одружених не забирають. Дуже швидко знайшлася й наречена – місцева дівчина Ганна. У 1943 році у них народилася донечка Галина. А вже у березні 1944-го Іван пішов на війну – після визволення Володимирецького району його призвали до лав Червоної армії.
Про ті події сам ветеран розповів в одному з останніх своїх інтерв’ю російській пресі у 2010 році. Через три місяці навчань потрапив у діючу армію в Білорусі. Тоді війська якраз штурмували Західну Двіну.
«Наші стояли на одному березі, німці – на іншому. Вони обстрілювали страшно. Снаряди летіли один за одним, – згадував події Іван Сергійович. – Вночі йшов проливний дощ. Я і ще два чоловіки на колодах переправлялися на інший берег річки. Захопили плацдарм, мене поставили часовим. Раптом почув шорох. Не встиг зробити кілька кроків, як зіткнувся з німецьким офіцером. Я вистрілив першим. Потім знайшов у планшеті фріца якісь документи, як виявилося, дуже цінні. За ним ще йшли фашисти, і з ними довелося вступити у бій».
Радянські солдати тоді знищили трьох автоматників і кулеметну обслугу, відбили кілька контратак ворога, забезпечили переправу всього взводу.
Декілька воїнів утримували шматок землі доти, поки весь батальйон не переправився через річку. Як писав у своїх спогадах про той бій командарм Афанасій Бєлобородов, уся земля навколо була всіяна трупами ворогів. Батальйон, у якому служив рядовий Килюшик, зупинився у невеличкому литовському містечку Шауляй: «Політрук ходив від взводу до взводу, записував прізвища і розпитував про місце народження. І моє прізвище записав. А через кілька днів пройшов слух – прибув командарм Бєлобородов, зібрали всю дивізію. На одну сторону поставили дезертирів, на іншу – тих, хто першим подолав переправу. Дезертирів розстріляли тут же, а до нас підійшов Бєлобородов з помічником і приколов на груди Зірку Героя Радянського Союзу та орден Леніна».
Усе життя беріг карточку, зроблену у ту мить фронтовим фотографом – стоїть їх, троє товаришів, із Зірками на грудях.
З фронту – у Службу безпеки
За геройський подвиг рядовий Килюшик отримав ще одну безцінну нагороду – місячну відпустку. Радості у простій селянській хаті не було меж – у серпні 1944-го з фронту ж чоловіки не поверталися! Звісно, люди сходилися, про своїх запитували, чи, бува, не зустрічав. Земляки згадують, як маленька донечка сиділа на руках у татка і бавилася його нагородою. А вже 10 серпня серед ночі постукали у вікно хлопці зі зброєю і наказали Іванові йти з ними. В Острові люди переконані – йти в УПА чоловіка змусили силою, погрожуючи вбити сім’ю. «Винен, що не застрелився, за сім’ю боявся», – так сказав про це сам Іван Сергійович. Але наголошу, він говорив це російським журналістам!
А є ще матеріали судової справи. У них йдеться про те, що Іван Сергійович Килюшик після того, як був виведений з хати загоном УПА «Дубового», уже через місяць отримав зброю і псевдо «Недалекий». Був зарахований до боївки Служби безпеки «Богдана». А туди абикого «з вулиці» не брали. У жовтні 1944 року Килюшика призначають підрайонним провідником молодіжної організації ОУН «Юнак». У своєму підпорядкуванні мав вісім сіл, створював у них оунівські молодіжні організації. Усе це свідчить лише про одне – колишньому воякові Червоної армії довіряли.
Енкаведисти затримали Івана Килюшика на горищі власного будинку з автоматом у руках у березні 1945 року. Тож Перемогу Герой Радянського Союзу зустрів у в’язниці в Рівному, очікуючи вироку військового трибуналу. Його винесли у вересні: 10 років таборів і 5 – поселення з конфіскацією майна. Такі терміни давали тим, хто не був помічений у важких злочинах – вбивствах. Покарання відбував на Колимі. У Сибір, в Іркутську область, вивезли батьків Килюшика та його молоду дружину з маленькою донечкою. Якимось дивом Ганні з дитиною вдалося втекти із заслання! У теплушках вона добиралася до рідного села, а коли приїхала – черговий донос і етап. Серце матері рвалося на шматочки, коли залишала маленьку Галинку родичці. Та брати її у суворий Сибір було ще страшніше!
Через декілька років Ганна добилася, щоб їй дозволили переїхати до чоловіка на Колиму, забрали з Рівненщини доньку. А ще пізніше родина перебралася до батьків в Іркутську область. Тут народилася ще одна донечка – Тетяна. Іван влаштувався на роботу шофером, Ганна працювала в колгоспі.
Золоту зірку знайшли у бункері УПА
В Україну ніхто з Килюшиків не повернувся. Іван, правда, приїжджав два чи три рази наприкінці 60-х – зараз ніхто точно не пам’ятає. Він декілька разів писав запити у різні інстанції, хотів, щоб його визнали невинним.
– Засудити то мене засудили, а звання Героя Радянського Союзу не позбавили. Ось я і сподівався: розберуться, зрозуміють, – розказував на схилі літ старий солдат.
Наївний. 23 серпня 1953 року (за іншою версією – у 1950-му) чекісти ліквідували бункер у селі Гірка Полонка Луцького району. Там було вбито чоловіка і двох жінок. Серед знайдених у ньому речей – Зірка Героя Радянського Союзу за № 4142!
Іван Килюшик, звісно, про це не знав. І дуже хотів повернути свою нагороду, здобуту в бою. «Добився» ж лишень того, що 6 вересня 1972 року Президія Верховної Ради СРСР позбавила поліщука звання Героя.
І тільки у 2005 році військкомат Нижньоудинська видав йому посвідчення ветерана війни. В той рік Івана Килюшика вперше запросили на святкування 9 Травня. Шістдесят років його не вважали ветераном. У нього не було ні пільг, ні надбавок до пенсії, йому не виділяли квартир чи автомобілів.
Іван Килюшик помер у 2011 році, так і не дочекавшись повернення його законних нагород. Воно й не дивно. За участь в УПА і в СРСР, і в сучасній Росії звання Героя не повертають.
Наталка СЛЮСАР
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!