Щороку у четверту суботу листопада ми запалюємо свічечки на своїх підвіконнях у пам’ять про мільйони українців, замучених сталінськими катами голодом у 1932–1933 рр. Правда про жахіття червоного голодомору, влаштованого на нашій найродючішій у світі землі, жахає досі.
Діти лежали на лавках, обкладені півоніями…
…Села зі спорожнілими вулицями. Без собак, котів, птахів. І без людей. А ще – могильна тиша. Спочатку люди з’їли все, що рухалося: мишей, комах, звірину в лісі. Потім те, чим можна було набити порожні шлунки. Коли ж не залишилося вже нічого й розум помутився, дехто став поїдати собі подібних. І людина перестала бути людиною. Ось так легко, без війни, без бою і великих зусиль згасли мільйони людських життів (від 3,9 до 7 млн, враховуючи ненароджених), половина з яких – діти. Достатньо було забрати їжу. Вражає ще одне: комуністи й комсомольці, які ходили у продовольчих загонах і вимітали із селянських комор усе, що можна було їсти, не з Місяця чи Марса прилетіли! Вони були своїми ж людьми, із села. Звідки ж взялося у них стільки ненависті, щоб усвідомлено прирікати сусіда чи односельця на голодну смерть? Щоб безжально виривати картоплину з рук трирічного хлопчика і топтати її на очах у голодних дітей? Її ж продати за кордон, як хліб, не можна було! Продзагони методично й холоднокровно вимітали все, щоб непокірні українці здихали на своїй багатій землі з голоду. Щоб малюки навіть не знали слова «хліб». Вони просили лише «тяпку-ляпку» (підсмажений коржик з висушеної трави). Або їли коржики з жолудів, які роз’їдали до крові дитячі шлуночки. А коли вмирали, то безсилі матері не могли їх навіть похоронити. Так і лежали малюки на лавках у хатах, обкладені півоніями (зі спогадів мешканців села Ставки на Фастівщині).
Міліціонери скидали людей з дахів поїздів
У конаючих забрали останній шанс вижити, заборонивши спеціальною директивою ЦК ВКП(б) від 22 січня 1933 р. виїздити голодуючим селянам за межі території Радянської України та Кубані. Людей, які втікали від голодної смерті, міліціонери виловлювали й просто скидали з дахів поїздів. І хтось після всього ще сумнівається, що радянська влада була сатанинською?!
Коли кремлівські посіпаки з піною на губах доводять, що, мовляв, був неврожай, що всі голодували, хочеться плюнути їм в пику. Усі свідки тих часів стверджують, що врожай у 1932–1933 рр. був дуже щедрий. Про це свідчать і сухі статистичні цифри: у 1932 році СРСР експортував за кордон 1,73 млн тонн хліба, у 1933-му – 1,68 млн. І 70 його відсотків було вирощено в Україні. Поки мільйони вмирали з голоду, «золото Сталіна», тобто збіжжя, безперервно відвантажувалося на Захід згідно з підписаними контрактами. А Захід робив вигляд, що нічого не знає про голод в Україні, й сором’язливо мовчав. Іноземних журналістів радянська влада не випускала за межі Москви. Єдиний, кому вдалося отримати дозвіл на подорож Україною, був британський журналіст Джонс Гарет. Він пройшов багато сіл і дванадцять колгоспів на Харківщині. І скрізь чув: «У нас немає хліба. Ми помираємо!».
Нащадки тих, хто забирав останню зернину у своїх земляків, досі живуть на нашій землі. І голосують можна здогадатися за кого…
Ніна РОМАНЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!