Вона зустріла його випадково через 17 років і не впізнала – скаліченого, після страшної травми голови і складних нейрохірургічних та пластичних операцій. Це був Руслан Абросімов – її перше кохання – колись красивий міцний юнак, а тепер майже безпорадний чоловік з інвалідністю. Людмила Касперська забрала до себе коханого, якому медики пророкували існування у стані «овоча». Вже 7 літ вони живуть разом. Всі труднощі та негаразди долають удвох і своїм прикладом показують – любов творить дива і зцілює.
«Для чого тобі такий хрест?»
Ця чарівна й усміхнена жінка просто випромінює позитивну енергію. Її очі світяться коханням. Пані Людмила погодилася розповісти свою історію, адже є постійною читачкою «Вісника+К».
– Руслан старший за мене на три роки, – розпочинає вона розмову. – Ми дружили ще у школі. Потім він вчився в Криму. Закінчив військове училище у Сімферополі і приїхав у Ємільчине з квітами і цукерками. Ми тоді зустрічалися. А я після школи вступила в юридичний технікум у Києві.
Молодого офіцера відправили за розподілом на службу, а Людмила вчилася у столиці. Тоді ж не було мобільних телефонів. І якось так склалося, що їхні дороги розійшлися. Вона у 19 літ вискочила заміж за свого однокласника Олександра. Чоловік Люду страшенно ревнував до Руслана й зробив усе можливе, щоб вони більше ніколи не бачилися й не спілкувалися.
Від цього шлюбу жінка народила сина Ігоря. Вона тоді ще вчилася, тож двомісячне дитя брала із собою на пари. Таким чином Людмила Касперська здобувала свою першу освіту – юридичну. Згодом закінчила Житомирський державний технологічний університет. Після семи років шлюбу розлучилася і влаштувалася на роботу у казначействі. А спецназівець Абросімов служив у Ялті, одружився, і в нього народився син.
– У 2013 році ми зустрілися в центрі Ємільчиного. Я поспішала в адміністрацію, а Руслан помаленьку-потихеньку, спираючись на ціпок, повертався із соцзабезу й мене окликнув: «Люда!» Думаю, хто ж це гукає? Я його не впізнала. Тільки очі ті самі залишилися. Через стільки літ ми знову побачилися! Руслан став до мене приїжджати на таксі. І я гостювала в них, він жив з мамою та сестрою. А згодом сама запропонувала: «Переходь до мене, що ж ми бігаємо туди-сюди, дорослі люди». Він тільки запитав, чи справлюся з ним? А моя мама казала: «Люда, ти молода й красива, у тебе стільки кавалерів, а ти вибрала Руслана? Для чого тобі такий хрест?». Ми разом живемо вже сім років. Ще встигли побувати в Криму, коли він був українським. Їздили у Євпаторію, зустрічалися з Руслановим сином Владиславом.
21 день у комі
Чоловік і досі не розповідає, що з ним сталося. Служив у спецназі й при виконанні якогось відповідального завдання у 2004 році отримав жахливу травму голови. Медики взагалі не давали йому жодних шансів на повноцінне життя. Руслан провів у комі 21 день. Біля нього сиділа мама. Лікарі застерігали: якщо викарабкається, то буде існувати у стані «овоча». Його вже збиралися відключати від апаратів, що підтримували ледве жевріюче дихання, але мати попросила почекати ще день, доки б’ється серце. І сталося неймовірне – офіцер опритомнів! Пережив декілька складних операцій, був прикутий до ліжка і не говорив.
Кримська дружина через пів року відправила безпорадного Руслана без документів до матері в Ємільчине. Його на вокзалі в Криму занесли у поїзд, а тут забрала чоловіка родина. Ще через кілька місяців невістка зателефонувала свекрусі й заявила: «Я молодая и красивая, мне надо устраивать личную жизнь». І Руслан залишився з мамою та сестрою, які взялися ставити його на ноги.
Колишній спецназівець почав потроху займатися, заново вчився ходити. Він ще досі розмовляє повільно, як після інсульту. Від пластичних операцій обличчя понівечене шрамами.
– Коли до мене переїхав, то не був зовсім безпорадним. Одразу заявив: не хоче користуватися візком, а ходитиме своїми ногами. Такий впертий і наполегливий, що добився свого. Хоча у нього ліва рука й нога не працюють, але чоловік завдяки постійним заняттям та прогулянкам уже трохи розходився. У Руслана незламний, бійцівський характер й величезна сила духу, – з повагою у голосі пояснює Людмила Касперська.
Разом їздять по гриби
За словами жінки, у чоловіка немає комплексу неповноцінності, що він покалічений і неповносправний. Руслан прагне бути здоровим, а Людмила не вважає його інвалідом. Раніше, щоб кудись дістатися, вони брали таксі. Та нещодавно купили в кредит машину. Восени їздили збирати гриби.
– Бачите, яке вдале було тихе полювання, – щасливо усміхається пані Людмила і показує фото. – Руслан також по можливості допомагає мені по господарству. Навіть клітки для кроликів зробив – однією рукою. Довго й наполегливо майстрував. А який виноград ми разом вирощуємо! Любимо приймати гостей. Тоді чоловік готує шашлики, дуже смачні, – захоплено продовжує моя співрозмовниця. – А ще ми мріємо поїхати в Карпати.
Я слухаю цю дивовижну жінку й розумію, що закоханим людям допомагає Господь. Тож їхні спільні мрії обов’язково здійсняться, адже моляться вони у двох храмах.
– Я – католичка, а Руслан – православний, тому ми двічі святкуємо Різдво та Великдень. Ходимо на службу у костел та у церкву. А ще мені кожного дня чоловік каже найважливіші для жінки слова: «Я люблю тебе». Кохання нам допомагає. Ми одне одного підживлюємо енергією. Головне – бачити надію в його очах.
***
Ми розмовляли з пані Людмилою у її кабінеті в казначействі. Вона подивилася на годинник і сказала:
– Вибачте, але мені вже пора. Вдома чекає Руслан. Він знає, що я повинна прийти на обід.
Коли ця красива закохана жінка впевненою ходою крокувала центром поліського містечка, то перехожі озиралися їй услід – вони не знали, чому вона усміхається й куди поспішає. Хіба можна пояснити вічну загадку любові?
Кость ГАРБАРЧУК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!