Тисячі мандрівників, які звикли подорожувати, відкривають для себе Україну. Перлиною Львівщини є «Золота підкова», куди входить три замки, які не поступаються європейським, – Олеський, Підгорецький, Золочівський. Та мало хто знає, що ці старовинні замки постали з руїн завдяки невтомній праці уродженця Рівненщини Бориса Возницького. Крім того, зі зруйнованих церков, костелів, монастирів він врятував понад 30 тисяч знищених ікон, картин, скульптур. І серед них – шедеври світового рівня. Оцінюють врятовані надбання у 16 мільярдів євро!
Вижив у війні завдяки образку
16 квітня Україна вшановувала 95-літній ювілей з дня народження Бориса Возницького, а 23 травня минуло дев’ять років, відколи він загинув у автокатастрофі. Народився 1926 року у селі Ульбарів (тепер Нагірне Дубенського району) на Рівненщині. Виріс у патріотичній сім’ї, був зв’язковим УПА. Під час облави його разом з батьком мобілізували на фронт.
– На війні надіявся лише на Бога, – пригадував в інтерв’ю «Віснику+К» Борис Возницький. – Якось у Прибалтиці зайшли у зруйновану хату. Всюди суцільне лахміття, потрощені меблі, не знаю, як у тій вакханалії уздрів маленьку іконку. Взяв її, поклав біля серця – і ось так з Божим образом пройшов війну. У нашій роті було 120 волинян, а живими осталося всього шість. Серед них і я.
Після війни Возницький навчався у Ленінградській академії мистецтв. Студентам втовкмачували в голови, що храми, палаци є лише в Росії і Європі. «Мене аж чорти брали, бо і в нас є занедбані замки і церкви, – згадував Борис Возницький. – Порахував, що у тридцятих роках в Україні зникло 15 тисяч церков. А в кожній був іконостас – а це тридцять ікон. Пів мільйона ікон пропало! Спалили, викинули… Я вирішив, що буду якось піднімати українське мистецтво».
Сфотографував… привида
У 1961 році Бориса Возницького призначили директором Львівської галереї мистецтв, якою він керував півстоліття! Разом зі своїми однодумцями почав курсувати селами на позиченій машині, витрачаючи свою зарплату. У шістдесятих з тисяч храмів, перетворених на психлікарні, ПТУ, склади, викидали столітні шедеври, які музейники знаходили у рівчаках, витягали з вогню. Возницький теж брав у руки лопату і копав. З експедицій привозили цінні надгробки, вівтарі, ікони, гобелени, картини, меблі, мармурові та дерев’яні скульптури. Чиновники обурювалися: «И сколько тот Возницкий будет свозить всякую католическую рухлядь?». Проте не забороняли, бо вважали, що чим більше вивезе ікон, тим менше народові буде до чого молитися.
– Всяке було. Може начальство вийти, міліція, – згадував Борис Григорович. – А я їм виймаю з кишені слова Леніна: «Искусство принадлежит народу». Комусь іншому цитую Гітлера: «Для того, щоб знищити народ, треба знищити його минуле». Казав: ви що, за Гітлера?
Часто з експедицій не встигали повертатися додому, тому ночували у полі, у стіжках чи у замках. Возницький не боявся привидів, але іноді на ніч брав із собою сокиру. А одного разу йому вдалося сфотографувати у Підгорецькому замку… туманну постать жінки!
Студенти рубали на дрова столітні скульптури
Інколи люди з вилами проганяли з сіл, часом самі дзвонили, щоб швидше їхав рятувати мистецькі речі. Так у Городенці на Прикарпатті Борис Возницький з-під сокири вихопив давні скульптури.
– Від побаченого мало не зомлів. Два студенти поклали на «козла» триметрову скульптуру і пиляють її! – згадував Борис Григорович. – П’ять скульптур врятували, а 13 пішло на дрова.
Виявилося, що це роботи українського скульптора Георга Пінзеля, яким було понад двісті літ! Увесь світ визнає: після славетного італійця Мікеланджело Пінзель – найвідоміший скульптор. Його твори як першого українця виставлялися у Луврі у Парижі. Як потім Возницькому сказав спеціаліст, що проводив аукціони у Лондоні, роботи Пінзеля треба оцінювати у мільйони євро.
Возницький намірився відродити Свірзький замок, але не вдалося. А от Олеський підняв з руїн за п’ять років, Золочівський реставрували 24, Підгорецький – понад 10 літ. А ще створив 16 музейних комплексів! Готував і експозицію для гетьманського палацу в Батурині на Чернігівщині. Коли Возницькому приносили унікальні речі, віддавав їх музеям. Бо вважав, що музейник не має права бути колекціонером.
Разом з дочкою жив на роботі
Не розуміла Возницького дружина, бо він фанатично віддавався роботі. Вони розлучилися ще молодими. Жінка вдруге вийшла заміж. Коли дочці було 16 років, вона вирішила жити з батьком. Але він своєї оселі тоді не мав, тому тулилися у музеї у робочих кабінетах. Лише через два роки отримали квартиру.
– Батько ніколи не прагнув одружитися вдруге. У чому причина – не знаю. Хоча він дуже подобався жінкам, – зізнавалася в інтерв’ю дочка Возницького Лариса. – Пізніше, коли я вийшла заміж, ми з татом жили кожен своїм життям, хоч і працювали на одній роботі. Я ніколи не втручалась у його справи, він – у мої. Допомагала у побутових питаннях. Він був досить самотнім, друзів мав мало. Мої діти обрали дідову дорогу. Один син художник, другий скульптор, третій реставратор.
Борис Григорович за останні тридцять років не був у відпустці! Не хворів, навіть не знав, де його поліклініка. Проте був час, що у нього віднялися ноги, коли пограбували галерею.
На Волині шукав Чашу Ісуса?
Возницький висунув припущення, що Чашу Грааля, яку колись від світу заховали військові монахи-тамплієри, треба шукати в Україні. Це саме та посудина, з якої Ісус Христос пив під час Тайної вечері і в яку після розп’яття зібрали кров, що капала з Його тіла. Загадкові сліди тамплієрів знайдено біля Золочівського замку на Львівщині, а також в Умані на Черкащині.
А ще, вивчаючи англійські дослідження, Борис Возницький натрапив на дуже цікаву інформацію, що на Волині, у селищі Луків Турійського району, з 1239 року існував замок тамплієрів. Тепер замість нього – глибокі рови та підземелля. Кажуть, незадовго до смерті Борис Григорович впритул підійшов до розгадки, де насправді є Грааль.
Возницький загинув 23 травня 2012 року від серцевого нападу просто за кермом службових «Жигулів», коли їхав до Золочівського замку. Йому було 86 років.
Олена ПАВЛЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!