Олександра Томич-Паєвська
Україна

Повстанську журналістку, яка деякий час жила на Волині, розстріляли за вказівкою Москви

6 червня, 10:45
0
1
Сподобалось?
1

6 червня українські журналісти відзначають своє професійне свято. Але наша сьогоднішня розповідь про ту, хто закладав підвалини нашої непростої професії у найскладніші часи боротьби за українську незалежність. Олександра Паєвська – референт пропаганди Окружного проводу ОУН на псевдо Орися. Її журналістських матеріалів у підпільній повстанській пресі радянська влада боялася не менше, ніж зброї. Інакше б не винесла їй смертний вирок навіть після того, як Сталін помер, а УПА була фактично розгромлена. Суд міг би її, маму двох дітей, і помилувати. Але персональна вказівка Паєвську розстріляти надійшла із самої Москви…

Леся стала знахідкою для розвідки УПА

Хоч народилася Олександра Томич на Гуцульщині, її доля тісно пов’язана з Волинню. По закінченні навчання у Коломийській вчительській семінарії вона потрапила вчителювати у Володимир-Волинський. Бо в очах польської влади  пластунка-активістка, донька греко-католицького священника, яка виховувалася у патріотичній  родині, вже була  політично неблагонадійною. У древньому місті над Лугою Леся (так називали її з дитинства на честь Лесі Українки) прожила десять років. Тут вона вийшла заміж за колишнього вояка УНР Дениса Паєвського, тут народила першого сина Юрка. Але з приходом більшовиків у 1939-му їй знов довелося втікати, тепер уже з Волині. Ще раніше переплив Буг і втік до Польщі її чоловік.

З маленьким сином і вагітна другою дитиною Леся повернулася до мами на рідну Косівщину. Всю війну вчителювала у селі Брустури й допомагала ОУНівському підпіллю. Красива освічена жінка з аристократичними манерами зі знанням  кількох іноземних мов, вона стала знахідкою для розвідки УПА. Орися (повстанське псевдо) забезпечувала зв’язок окружних проводів Буковини і Гуцульщини й виконувала найвідповідальніші завдання командування. А ще мала гостре журналістське перо, з-під якого виходили повстанські летючки, новели, статті, дошкульні анекдоти, що друкувалися у різних виданнях. Її чоловік після повернення з німецького концтабору у 1944 році пропонував емігрувати на Захід, але Паєвська обрала іншу долю для себе і своїх рідних. І Денисові не залишалося нічого, як прийняти її вибір (він невдовзі згинув у мордовських таборах).

У 1950 році НКВС таки вийшов на слід «Орисі», але вона встигла заховати маму й молодшого сина, зробивши їм фальшиві документи, за якими вони прожили все життя. А сама зі старшим 14-річним Юрком  перейшла на нелегальне становище. Понад рік хлопець на псевдо Жук перебував у схроні під опікою надійних побратимів, де здобував ази повстанського пропагандиста й друкаря. Їх схопили у червні 1952 року через зраду колишнього окружного провідника СБ ОУН Коломийщини Романа Тучака на псевдо «Кіров», який здав майже все коломийське підпілля. Його спецгрупа виманювала повстанців у заздалегідь приготовані пастки, в одну з яких потрапила і Паєвська з неповнолітнім сином. Вона не встигла висмикнути чеку наготованої на чорний день гранати…

«Ненька трималася мужньо, ще й мене підбадьорювала»

Далі була Лук’янівська тюрма, камери-одиночки і шість місяців безперервних допитів і тортур. Щоб розколоти останніх «бендеровцев», Москва прислала на підмогу своїх слідчих. 21 січня 1953 року повстанцям оголосили вирок.

– Нас з мамою поставили в різних кінцях великої зали, тому спілкуватися ми могли тільки поглядами. Деталі суду не запам’яталися, бо особливо не вслухався і не вдивлявся в те, що творилося в судовій залі. Насолоджувався німим спілкуванням з мамою, знав, що бачимось востаннє. Ненька була замучена й виснажена, проте трималася мужньо, навіть мене підбадьорювала усмішкою. Очі мамині були сумні і світлі, наче в святих на стародавніх іконах, – так описував своє останнє побачення в суді її син Юрій Паєвський. – Сухо, мов постріл у груди, прозвучав присуд мамі, Ненаситцеві й Аскольду – вища міра, мені – 25 років. Цифра та видалася мені якоюсь нереальною, навіть смішною, адже прожив я тоді на білому світі всього сімнадцять літ. Замість останнього слова попросив дозволу попрощатися з мамою, проте Зарянов різким порухом голови заборонив…

Згодом ще кільком засудженим вищу міру замінили на 25 років тюрми. Але Паєвської це не стосувалося. На неї з Москви надійшла окрема вказівка: «Паевскую расстрелять немедленно!». Звичайно, жінка такого розуму й стійкості переконань була небезпечною для радянської влади. А ще їй не могли пробачити дошкульної антирадянської творчості та причетності до створення «Літопису УПА».

Олександру Паєвську та її сина Юрія український суд реабілітував лише у 1995 році. Після тюрми Юрій повернувся в Україну, жив у Червонограді, мав трьох доньок.

– Тато так хотів знайти місце поховання своєї мами… Він старався, писав постійно кудись, їздив, добивався. Хотів встигнути побільше залишити спогадів про неньку та її побратимів, – згадує донька Ірина. – Менший татів брат все життя прожив під чужим прізвищем за документами, які тоді встигла зробити бабуся. За темноти він колись приїжджав у рідне село, щоб чужі очі не бачили. Жив на Полтавщині, там і похований під чужим прізвищем. А син моєї покійної сестри Олександри, названої на честь бабусі, живе, до речі, у Луцьку. Андрій був поранений біля Волновахи у травні 2014, але, дякувати Богу, живий…  

Війна за волю, яку вели діди та прадіди, на жаль, триває до сьогодні…

Ніна РОМАНЮК


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися