Німці насипали могили на ямах із розстріляними
Україна

Гори трупів без рук і ніг залишили совєти, відступаючи із західної України

22 червня, 10:00
0
0
Сподобалось?
0

80 років тому 22 червня розпочалася найкривавіша війна в історії нашої землі. Першими з її жахіттями стикнулися ті, хто жив у західних областях України. І не від гуркоту німецьких літаків і танків здригалися люди, а від моторошних злочинів військ НКВС, які відступали. У перші воєнні дні беріївці не землю рідну від ворога боронили, а без суду і слідства розстрілювали у тюрмах невинних людей, патріотів України.

«Небо плаче за нами!»

Після «визволення» західноукраїнських земель у 1939 році радянські каральні органи заарештували тисячі місцевих жителів – священників, письменників, лікарів, учителів, інженерів, гімназистів, студентів, членів товариств «Просвіта», «Сокіл» та Організації українських націоналістів (ОУН). Цвіт української нації, її майбутнє. За архівними даними, у червні 1941 року утримували 72 тисячі 768 осіб. Скільки з них вижило, скільки розстріляно – достеменно невідомо. Комуністи знищили майже всі документи. У ті перші дні війни свідками нелюдських тортур і розстрілів наприкінці червня стали в’язниці Львова, Тернополя, Станіслава (сучасний Івано-Франківськ), Вінниці, Рівного, Бердичева, Дрогобича, Дубна, Жовкви, Чорткова, Коломиї, Кременця, Самбора. За даними істориків, тільки в обласному центрі Волині, Луцьку, за два дні, 23-24 червня, розстріляли понад дві тисячі чоловіків. Один із небагатьох, кому пощастило вижити у тому пеклі, Микола Куделя, залишив свої страшні спогади: «Кати весь час стріляли по людях, які бігали туди-сюди, наче загнані олені, збиваючи з ніг одні одних, рятуючись від смерті. Поранені благали добити їх. Хтось милостиво просив у Бога прощення і Царства Небесного, а хтось безперестанку закликав до помсти катам, убивцям. Саме під час такого передсмертного волання поранених над нами з’явилася хмаринка і з неї сипнув краплистий дощ. У цей момент, немов з небес, почулися чиїсь голоси: «Люди! Люди! Дивіться, небо плаче за нами!»

Коли німці прийшли у Луцьк, вони остовпіли від побаченого: на подвір’ї тюрми лежали гори трупів. Прибирати їх змусили полонених радянських солдатів. Серед них був і Юхим Мартинюк із Ратнева Луцького району.

– Батько пам’ятав про те страхіття до кінця життя, – розповів син Юхима Іван Мартинюк. – Сморід стояв страшний. Дві ями трупів уже були засипані зверху вапном. Розказував, що всіх, хто був на першому поверсі, поставили під стіною і розстріляли. Вижили одиниці. Повезло тим, хто опинився під людськими тілами. А на верхньому поверсі сиділи політичні. Вони відмовилися виходити. То відкривали металеві двері камери, кидали туди в’язку гранат і двері зачиняли. Тоді виносили їхні понівечені тіла надвір. Шматки людських останків висіли просто на стінах, всюди кров. По ній було слизько ходити, ступали, як по льоду. 

Убитих відспівували 70 священників

Німці дозволили рідним провести панахиду за загиблими у Луцькій тюрмі (наступна така відбулася лише у 1991 році!), зробити насип над могилами, встановити на них хрести-фігури. Після визволення Луцька радянською армією ці хрести були зрізані, а могили – зрівняні із землею. Радянська влада знищувала сліди своїх злочинів.

Але туди, на подвір’я Луцької тюрми, майже до кінця своїх днів приходила лучанка Надія Зеленко. А прожила вона більше 90 років. Там розстріляли її брата Євгена Бородюка із Рудки-Козинської Рожищенського району. Йому не було ще й 20 літ! 

– Наш тато, Максим Бородюк, був головою сільської «Просвіти», – розповідала Надія Максимівна. – І ми, старші діти, участвували в драматичному гуртку. Кожного року на Шевченківські дні була Академія. Ми із Женьом удвох вірші Шевченка читали. Він ще дуже гарно співав, грав на мандалині й гітарі. Був учасником ОУН, зв’язковим. Совєти як прийшли, їх зразу стали викликати в НКВС. У лютому 1940 року Женю, Степана Бородюка, Степана Архіпчука та ще двох хлопців з нашої вулиці заарештували і всіх однією фурою повезли у тюрму до Луцька. З тих пір ніхто Женю не бачив.

Розказав сім’ї про його загибель Степан Архіпчук, якому дивом вдалося вилізти з-під трупів.

– Ми з мамою через тиждень після розстрілу туди приїхали. Було п’ять могил. Скрізь – кров: з могил текла, річка Стир була червона, стіни на мурах – червоні, й навіть шматки м’яса на них… Мама, як те побачила, враз зомліла, – згадувала Надія Зеленко. – Німці не дали могил розкопати, але за вбитими провели панахиду. У Троїцький собор у Луцьку з’їхалося до 70 священників, а люду скільки прийшло! Тисячі. Потім хресним ходом усі пішли на ті могили.

Довгий час родина Бородюків не могла приходити вшановувати пам’ять свого Жені на його могилці: після закінчення війни всю сім’ю вислали до Сибіру. Але як тільки у 1968-му році Надія Зеленко повернулася, відразу пішла під стіни тюрми. Від побаченого захотілося ридати: від могил і сліду не залишилося, їх зрівняли із землею і закатали в асфальт. 

– Але я все рівно туди 20 років приходила крадькома, – розповідала Надія Максимівна. – Туди й інші люди ходили так само таємно, як і я. І тільки після того, як стала Україна, змогла відкрито приходити й оплакувати Женю. Символічну могилу його ми зробили на кладовищі у рідній Рудці. Але там тільки грудочка землі з місця розстрілу.

У жовтні 2017 року останки 110 розстріляних в’язнів Луцької тюрми перепоховали на території Монастиря бригідок.

Наталка СЛЮСАР


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися