Вони опинилися у колгоспному рабстві, в голоді та злиднях
Друга неділя вересня для родин забужан – особливо скорботна дата. Це День пам’яті українців, жертв примусового виселення з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя… Депортація тривала сім літ – з 1944 по 1951 роки. Зі своїх предковічних земель, на яких українці жили століттями, було вигнано близько семисот тисяч людей! Тепер це – територія Польщі.
Поділили Європу
Встановлення нових державних кордонів у Європі стало одним з підсумків Другої світової війни. Зокрема між Радянським Союзом та Польщею. Це питання постало на Тегеранській конференції 1 грудня 1943 року. Тоді зібралась «Велика Трійка» – голова уряду СРСР Йосип Сталін, президент США Франклін Рузвельт та прем’єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчилль. І на свій розсуд поділили землі. Про долю народів, що втрачали свої етнічні території, ніхто й не думав. Невдовзі гостро постала проблема «переміщення населення». 9 вересня 1944 року почалася депортація українців у Союз, адже в Любліні було підписано відповідну угоду між урядами двох країн – Радянського Союзу та Польщі.
Спочатку мова йшла виключно про добровільне переселення. 21 вересня політбюро Центрального комітету Комуністичної партії затвердило відповідну інструкцію. Українцям, яких депортували з-за Бугу, дозволялося взяти із собою хатні речі, продукти харчування та господарський інвентар вагою до двох тонн на родину. Покинуті землі, будинки та сади входили до опису майна, що залишалося. Його вартість обіцяли відшкодувати. Але сталося зовсім інакше.
– «Добровільне переселення» з «рівноцінним відшкодуванням майна» обернулося колгоспним рабством, голодом та злиднями, роками принижень та поневірянь без права повернення на рідні землі, – так сказав про цю депортацію колишній голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.
Їхали люди у вагонах з худобою
Почалася депортація з мешканців Холмського, Грубешівського, Томашівського і Замостівського повітів не випадково. Тут загони Армії Крайової, батальйони хлопські та інші польські банди уже чинили безчинства. Боячись погромів і переживаючи за життя рідних, люди стали збиратися в дорогу.
Виселяли українців у різні регіони УРСР – від Волині до Причорномор’я та Донеччини. Апарат з питань переселення створили з представництвами у Любліні та Луцьку. Перший ешелон з переселенцями було відправлено із села Стрільці Грубешівського повіту. Виїжджало на чужину майже три сотні людей (78 родин). Їх з речами повантажили у 28 вагонів.
Умови, у яких опинилися люди, були страшні. До залізниці українців супроводжував військовий конвой. Часто потяги для переселенців затримувалися, й сім’ї були змушені жити на залізничних станціях просто неба. Могли чекати по кілька тижнів. Провізія танула на очах – з тих запасів, що брали на чужину, майже нічого не лишалося. Сама подорож теж була дуже виснажливою. Люди разом з худобою їхали, їли, спали та справляли нужду…
Під час операції «Вісла» нищили навіть цвинтарі
Траплялися випадки, коли на якійсь зі станцій людей виганяли з вагонів й забирали потяг під інші потреби. Тож мусили самі облаштовуватися на чужині. Хто доїжджав до місця призначення, отримував не набагато кращі умови. Були злидні, починався голод, ще й змушували відпрацьовувати у колгоспі. Люди лишилися без сільськогосподарського реманенту, привезеного з дому, та худоби – у них все забрали.
– Ми як приїхали сюда, то думали всі, звідки вони звалилися, ті люди: чи з Місяця, чи звідки? – згадувала в проєкті «Скинули під голе небо» переселенка Катерина Суходольська. – Там все було голо. А ми вдома залишили засіяні власні поля, земля була оброблена, все чекало урожаю.
Пробували депортовані чинити спротив – їм проводили «радянське перевиховання». А особливо незадоволених арештовували та судили. Українців почали таврувати як «націоналістичний елемент».
Депортація затягувалася. Аби пришвидшити її, взимку 1945-го поляки прийняли рішення включити українців призовного віку, які не записалися на виїзд, до штрафних батальйонів… Потім почалася пацифікація – урядова політика, спрямована на насильне утихомирення національних меншин із застосуванням війська. Чого варта лише операція «Вісла», у 1947, коли палили українські хати, нищили церкви та цвинтарі.
Тим часом у Радянській Україні відбувалася самовільна міграція переселенців. Їх не влаштовували умови, в яких змушували жити, зокрема, на Півдні України, тож поспішили перебратися поближче на Захід. У людей жевріла надія, що з роками усе владнається, і вони таки зможуть повернутися додому. Так і не дочекавшись, з цією думкою й вмирали.
***
Це переселення скалічило тисячі доль, зруйнувало багато родин. Нерідко дівчата, намагаючись врятуватися від примусового виселення, виходили заміж за поляків чи хлопці одружувалися з польками, аби залишитися на своїй малій батьківщині. У сім’ях через це починалися сварки, зароджувалася ворожнеча. Бувало, в дорозі губили маленьких дітей чи немічних старих, й до останніх своїх днів не могли собі того простити.
Пережила депортацію і моя родина – Коробчуків. У спаленому Ласкові залишився у землі четвертований поляками дідусь-священник – отець Лев. Болять душі забужан.
Із 1944 по 1946 роки на територію УРСР депортували близько 500 тисяч українців із їхніх етнічних земель, під час акції «Вісла» – 150 тисяч, у 1948-1951 роках – ще понад 41 тисячу.
Наталія КРАВЧУК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!