До Дня Збройних сил України солдатові Петру Полицяку із Борбина Дубнівського району президент посмертно присвоїв звання Героя України. «Вісник+К» писав уже про цього незвичайно світлого і мужнього хлопця. Він був улюбленцем своїх чотирьох сестер і вірним помічником та опорою у житті батькам.
На війну взяв дідів годинник
Мама Віра Миколаївна і тато Петро Володимирович не повірили, коли сказали, що їхньому Петру присвоєно таку високу нагороду. Тим більше, що у руках її ще не тримали. Хто тільки не звертався до президента, щоб кіборгу Полицяку таки її дали! За це проголосували навіть депутати Верховної Ради!
– Дуже дякую всім, хто пам’ятає про нашого Пєтьку, клопотався за нього. Особливо волонтерці Тетяні Талавері і народному депутату Олександру Аліксійчуку. Я би взагалі всім тим 56 хлопцям, які загинули під стінами аеропорту, дала звання Героя, вони того заслужили, – сказала Віра Полицяк.
Хоч минуло сім років від часу водночас героїчної і трагічної оборони Донецького аеропорту, але у пам’яті так, ніби все сталося вчора.
Повістка застала Петра Полицяка на роботі у Києві – йому подзвонили із сільради під час третьої хвилі мобілізації у серпні 2014-го. Він міг просто не приїхати, і де б його шукали у столиці? Так багато хто робив – ховався. Петро не з таких. У свої 22 роки він розумів, що таке обов’язок. «Треба, значить треба», – сказав мамі і поїхав у рідну Львівську 80-ту аеромобільну бригаду, де проходив строкову службу.
Військове спорядження Петрові купував його роботодавець – київський підприємець Саша. Сам колишній афганець, офіцер, він добре знав, що то таке війна.
– Йому купили найкращий бронежилет, натівський, кевларовий шолом. Навіть медаль свою афганську віддав хазяїн, сказав, що вона його вберегла в Афгані. Не допомогла вона Пєтьці, – розказує батько хлопця. – А Саша йому дзвонив, підтримував. Нам щомісяця по три тисячі гривень переказував. Казав: «Ваш син воює. Я повинен допомагати».
Востаннє рідні бачили Петра наприкінці жовтня 2015-го – перед тим, як відправити десантників у зону АТО, їх на добу відпустили додому.
– На той день всі діти з’їхалися. Старша Аліна з дочкою. Молодші Діана і Надійка. А Славіна так взагалі від нього не відходила, – з ледь помітною усмішкою пригадала мама. – А Пєтька побачив дідові часи. Спитав, чи може із собою взяти. Дуже він діда любив. «Та бери», – говорю. То нам тільки ті часи та ланцюжок і повернули потім. Ми їх Пєтьці поклали в останню дорогу.
Пораненого виносив з аеропорту під кулями
Бійців 80-ї аеромобільної бригади зимою кинули обороняти аеропорт. Петро Полицяк був замкомандира взводу з позивним «Чорний». Це його знімок був надрукований чи не у всіх західних ЗМІ і став символом оборонців аеропорту. Про своє життя на війні рідним, особливо мамі, не розказував. Шкодував, не хотів, щоб передчасно сивина посріблила їй коси. Тим часом бійці не завжди мали воду і їжу. Відривали від форми ґудзики і клали під язик, щоб не «смоктало» у шлунку. Спальників не було. Сидіти доводилося на холодному бетоні. Підкладали звичайні мішки. Коли один вставав, інший одразу сідав на «тепле» місце, – щоб не схолонуло.
– Питав, може, щось треба, з волонтерами передамо. А він мені: «Нічого не треба, тату. У мене все є. Хіба що якогось бетеера чи танка», – гірко всміхаючись, каже батько. – Хлопці його, коли приїжджали, то казали, що такого, як ваш Пєтька, ще треба пошукати. Завжди веселий і надійний. Міг під кулями пройти і живим вернутися. Фартовий був.
Саме Петро зголосився разом з командиром взводу Іваном «Катаною» винести з терміналу пораненого товариша Ігоря Римаря. Відважний кіборг так про це згадував:
– Ми йшли півтора кілометра в 29-градусний мороз, снігопад та сильний вітер. Негода, металеві ручки нош, що примерзають до рук, сніг вище колін, а подекуди й до пояса… І непроглядна темрява. Ми кілька разів падали. Один раз у Ігоря з трахеї вискочила трубка. Довелося підсвічувати та ставити її на місце. Ми йшли без бронежилетів і касок територією, що з усіх боків прострілюється бойовиками. Ми були повністю виснажені, та кинути Римаря на полі не могли. Перемагаючи себе, рухалися вперед.
На жаль, Ігор Римар помер у лікарні. А Петро з командиром повернулися назад в аеропорт. В останні дні його захисників труїли газом. Обличчя пекло вогнем. Дихати ставало неможливо. А Петро, прикладаючи до обличчя мокру серветку, просив товаришів триматися. Вони чекали, що їм дадуть наказ вийти з аеропорту, адже, крім розвалин, там уже нічого не залишилося. Остання розмова була з батьком 20 січня.
– Він сказав, що тримається, але скільки ще так зможе – не знає. Останні його слова: «Можна було би ще щось сказати, але того вам краще не знати. Якщо що – то подзвоню». Так більше і не подзвонив. А потім по телевізору показали підірваний аеропорт. Я думав, що лопну. Вибіг з хати… – опустивши голову, перериває спогад тато хлопця.
З очей мертвого Петра котилися сльози
– Усі надіялися, що він вийде, бо везло йому весь час. І вже потім взнала, що Пєтька міг вибратися. Він був поранений в руку. І міг поїхати з аеропорту на останньому бетеері. Та замість того, щоб самому вскочити, друга свого Сашу закинув. Сказав йому: «Тобі треба жити». У того двоє дітей було і жінка третім вагітною ходила. А сам залишився ще біля одного товариша, Володі Бузенка. У того були ноги перебиті, і він не міг його лишити, – досі з гіркотою в голосі говорить мама Віра.
Цілий місяць вдень і вночі линули до Бога молитви із Борбина за здоров’я Петра. Не вимолили!
– Наша Аліна мала з донькою в Америку їхати до чоловіка. Але казала, що мусить Пєтьку дочекатися. Якось він їй наснився. Сказав: «Жди, третього дня приїду». І буквально на наступний день… – сльози заважають говорити матері.
Про те, що її сина знайшли, повідомила знайома із Дубна 18 лютого.
Не тямлячи себе, мама тремтячими пальцями почала набирати телефон військкомату – там нічого не знали. І тільки о 9-й вечора волонтери вислали по Інтернету для впізнання фото годинника, того самого, дідового…
– Всю дорогу, як їхали до Дніпра, надіялися, що то помилка, що то не наш Пєтька. Але як тільки зайшли у морг, відкрили двері холодильника, я по волоссю побачила – мій, – ніби чужим голосом розповідає мама. – Його ще хоч впізнати можна було. Таких, як він, до впізнання ще троє лежало. А поруч – гора частин тіл…
Батьки десантника Петра Полицяка досі впевнені: його з-під завалів аеропорту дістали живим. І вже потім вбили. Хоча у довідці про смерть написано, що помер від удушення – мовляв, привалило тяжкими плитами.
– На ньому було одне спіднє! Якщо завалило плитами, то нащо ж він із себе посеред зими одяг знімав? – задає питання, на яке немає відповіді, тато. – Інших же вдітими віддають. Кажуть, що чеченці наших полонених заставили їх діставати. Деякі хлопці ще живі були.
– Хай хто що каже, але він місяць під плитами не лежав, не могло так тіло зберегтися. Ми його ховали у відкритій труні… Мого Пєтьку було там не знайти... – тихим голосом заговорила мама. – Ліва сторона лиця вся побита… одна рука така худа-худа… А друга, як колода… З правого ока текла сльоза… Я її втирала… Скільки живу, ніколи не бачила, щоб мрець плакав… А він плакав, бо жити хотів…
Скоро сім років мине, як Петра немає. Вийшла заміж його наречена Марічка, сестра Аліна в Америці народила сина. Віра Миколаївна каже, що малий як дві каплі води схожий на Пєтьку. Тільки от назвати в його честь сина Аліна не змогла – надто боляче їй було б щодня вимовляти це ім’я.
Петро Полицяк назавжди залишився у рідному селі, недалеко від батьківського дому, на кладовищі. Тут його часто провідують мама і тато. І вірять, що там, на небі біля Бога, йому добре.
Наталка СЛЮСАР
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!