Михайлину Круковську німці забрали посеред ночі у грудні 1941 року з її рідного села Дворіччя, що у Теребовлянському районі. Дівчинці було всього чотирнадцять. З юними односельчанами вона опинилася в австрійському рабстві. А коли у 1945 році повернулася додому, то все по кутках безутішно плакала.
Таємницю відкрила односельчанка
– Я питала: мамо, чо плачете, а вона ніц не казала… – зітхає дочка Михайлини Дарія Бакалець. – Я записана, що сі вродила 1946 року, по-батькові Іванівна. Але тата ніколи не було. Тоді не годилося питати про нього, бо в селі казали, що я нагуляна.
І коли Дарці минуло двадцять, якось на посиденьки прийшла односельчанка, яка працювала разом з мамою в Австрії. І несподівано розповіла: Михайлина там лишила сина! Мама не образилася на неї, а розказала дочці те, що два десятиліття пекло на душі: «Маєш ти, доню, і брата, і тата…»
…Михайлина трудилася в Австрії у хороших господарів, які шкодували юну наймичку. Їхній син Герман працював перекладачем у конторі для остарбайтерів. Хлопець допомагав дівчині в господарстві, вчив її німецької мови. А згодом вони полюбилися і стали жити разом. Коли батьки Германа помітили, що Михайлина носить дитя, не давали їй тяжко працювати. У 1944 році народився хлопчик Антон, якого австрійські дід з бабою називали Тоні, а Михайлина так, як удома – Янтосьо. Та недовго тішилася жіночка своїм дитятком. Коли через рік прийшли червоні «визволителі», то остарбайтерів зігнали у спеціальний табір, куди потрапила й Михайлина. З синочком її розлучили. Тричі австрійські свекри та чоловік визволяли її з полону, та жіночку під конвоєм солдати гнали назад. Серце Михайлини щеміло від болю: чи ж побачить коли своє дитя? А ще більше зажурилася, як відчула, що знову вагітна від Германа. І вже вдома народила дочку, назвала Марійкою, але старенький священник охрестив дівчинку Дарією. «Твоя донька – як дар Божий, дарунок долі», – пояснив Михайлині. А щоб менше виникало запитань, то записала дочку не Германівна, а Іванівна. Батьки Михайлини були вражені, коли вона без чоловіка народила дитину, попервах сварили її, але згодом змирилися з долею і внучку дуже любили. Навіть їм, найріднішим людям, Михайлина не зізналася, що в Австрії росте її синок! Так і померли, не здогадуючись, чому їхня дочка усе життя журиться і побивається. І заміж так і не вийшла…
– Мамо, то пишім лист у Червоний хрест! – загорілася Дарка, почувши цю історію. Свого Янтося вони шукали довгих три роки!
Син подякував, що… лишився в Австрії
А тим часом в Австрії, коли Михайлину радянські війська погнали додому, дідусь і бабуся усім серцем полюбили маленького Антона. Коли внучкові було сім років, його усиновили і ростили як рідного сина. Адже його тато Герман одружився і більше хлопчиком не опікувався. Названі батьки справили йому весілля, дочекалися онука. І лише перед смертю австрійська бабуся вирішила не забирати родинну таємницю у могилу і розповісти Антону правду. Зізналася, що його справжня мама – українка Михайлина Круковська. Неймовірно, у той час, коли Дарка дізналася про брата, Антон теж став шукати рідних! Листи матері і сина дивом «зустрілися» в одному місці! Добросовісний австрійський чиновник звірив їх і зрозумів, що це одна родина. «Ми довго шукали тебе і не годні були знайти… Сину, я дуже хвора і ходити не годна, тепер я би хотіла, щоб ти приїхав. Я жию при дочці. Бувай здоровий, міцно тебе цілуємо».
– Листа довго від него не було. А потім він прислав мені знимку свою і тата. То я на Германа дуже схожа, а Антон на маму, – каже Дарія Іванівна.
Антон вперше приїхав в Україну у 1996 році. У довгожданий день щемливої зустрічі накрапав дощ. Та австрійця чекало усе село. Разом з Антоном прибули перекладач з Бережан, австрійські журналісти та його дружина Рената. Привезли одяг, взуття, подарунки для родини. А щоб син дійшов до хати, йому передали гумовці – не міг ні пройти в австрійських туфлях, ні проїхати на іномарці по розмитій сільській вулиці. Тоді сказав неньці: «Ви добре зробили, що лишили мене в Австрії». Бо не бідував тут.
– Обійняв маму, плакав, і мама плакала… 52 роки не бачилися! – зі сльозами згадує пані Дарія. – Люди з вулиці сі дивили. Він питав: «А що в Україні ніц арбайт?» Ну, роботи нема? Мама відказала: «Їм цікаво, що сі стало».
Зустріч з коханим через пів століття
Через трохи часу Дарія разом з мамою теж відвідали Австрію, де їх гостинно приймали. Історію українки Михайлини Круковської, її приїзд описували місцеві газети. В честь остарбайтерки влаштували урочистий прийом у мерії Візельбурга, де працював Антон. Мер міста подарував пані Михайлині інвалідний візок, щоб могла пересуватися, бо дізнався, що у неї болять ноги. На фасаді Антонового будинку увесь час майорів жовто-блакитний прапор, був встановлений наш герб, на брамі красувалося запрошення українською мовою «Ласкаво просимо!». Де тільки не возив він найрідніших людей! Каталися на кораблику по Дунаю, на канатній дорозі, були у дорогих ресторанах і на пікніку в горах.
Антон завів на могилу діда з бабою, які його виростили. А ще знайшов сивочолих австрійок, з якими мама дружила у війну! І навіть влаштував зустріч з Германом – коханим Михайлини, якому народила сина і дочку. Хтозна, чи коли згадував українську дівчину, але коли побачив її та Дарію, то…
– …зустрів холодно, – зітхає Дарія Іванівна. – Маму притис до себе, подав руку. Вона його не впізнала, він дуже постарів. А ввечері Антон мамі сказав, що то був Герман, та вона не плакала. До мене теж хладнокровно віднісся. Поздоровкався, дав руку, не обняв. Я не знала, що то тато, але зрозуміла, бо так пильно дивився на мене, я ж схожа до него. Потім питаю Антона: то фатер? Він кивнув. А не казав нам раніше, хотів побачити, як тато до нас сі віднесе. Більше ми його не бачили.
– А чому батько так повівся? – цікавимося.
– А дідько його знає… – гірко сміється жінка.
Бачив, як мама згасала, і гірко плакав
Антон ще кілька разів бував на Тернопільщині, поки жила мама, до Австрії в гості їздили сини Дарії Іванівни. Він старався викроїти хоч кілька днів на поїздку до України. А коли наставала мить прощання, завжди плакав. Бо дуже хотів забрати маму в Австрію, та не міг. На перепоні стояли закони. Мама вже старенька, і платити податок за місце поховання уже пізно. А Антон не розумів життя українців, йому все здавалося, що ми бідуємо. На його слова мама усміхалася: «У нас є все, коні, корова, гуси, кури, поле».
Антон з мамою постійно спілкувався по телефону – навіть через стільки років вона не забула німецької! Перед смертю у 2014 році Михайлина Круковська захворіла. По вайберу син бачив, що мама згасає і поволі покидає цей світ, плакав, але дякував долі, що знайшов її, побачив, обійняв, поцілував. Життя їм відміряло ще майже двадцять спільних років… Навіть зараз, коли мами давно нема, Антон щотижня дзвонить в Україну до сестри та племінників.
Олена ПАВЛЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!