Оксана та Василь КУЧИРИНИ з дітками
Наші публікації

На Аннину гору жінки повзуть на колінах і вимолюють довгожданих діток

22 січня 2022, 14:42
0
-2
Сподобалось?
-2

Куполи Анниної обителі у Вашківцях на Буковині видно здалеку. Тисячі паломників цілий рік топчуть сюди стежку в надії на допомогу. І тим, хто щиро вірить у Божу силу, дається ласка. До кам’яного хреста на горі люди повзуть на колінах, ставлять свічі-прохання. Багато подружніх пар щиро моляться, аби Господь подарував їм довгожданих діток. Про це на Анниній горі просила і Оксана Кучирин із селища Печеніжин, що біля Коломиї. І диво сталося! Після сімнадцяти років у шлюбі вона нарешті завагітніла – й одразу… четвірнею!

Біля монастиря збирають цілющу траву

Тисячі паломників топчуть стежку до Анниної гори. Особливо людно в обителі 14 серпня, адже один із храмів Свято-Аннинського монастиря освячено на честь святих мучеників Маккавеїв. Віруючі їдуть зі всієї України – їх збирається стільки, що на просторому монастирському подвір’ї ніде яблуку впасти. Буває, що прибуває до 20 тисяч паломників. Ще одне свято, яке тут шанують, – це 22 грудня та 7 серпня, дні пам’яті святої праведної Анни, матері Пресвятої Діви Марії (на честь неї і освячено собор).

Свято-Аннинський монастир у Вашківцях

На Анниній горі моляться ще з часів татарських набігів. У монастирі переповідають легенду про побожну дівчину Анну. Від турків вона втекла на гору, де земля розступилася і прийняла дівчину до себе. Вороги знайшли лише її довгу косу. Вітер розвіяв ті пасма по горі – тепер біля монастиря збирають цілющу шовкову траву, яку називають Анниною. Згодом з-під гори з’явилися маленькі струмочки чистої джерельної води. Кажуть, що то сльози дівчини, які зцілюють від хвороб. І потягнулися сюди стражденні люди. Йшли сліпі, криві, щоб у молитвах випросити у Бога хоч краплю здоров’я. І вода багатьом допомагала. За порятунок від холери місцеві жителі збудували тут церкву. Пережив храм війни. А от у радянські часи не встояв – коли люди неподалік на свято сапали городи, блискавка спалила святиню. Атеїсти бульдозером розрівняли землю, а кам’яні та дерев’яні хрести відтягли до лісу. Усі безбожники померли до року важкою смертю.

Зцілюються від ігроманії, важких хвороб

Не так давно, у 1992 році, на цій горі засновано Свято-Аннинський жіночий монастир, де на початках насельниці навіть жили у землянках. В обителі шанують ікону «Господь Вседержитель», яку монастирю подарував благодійник – за великі кошти викупив її в Німеччині. Тут запевняють, що чудотворний образ зцілює від астми, церебрального паралічу, очних хвороб, допомагає вирішувати судові справи. Свідченням див є вдячні спогади і прикраси, які дарують люди. Приміром, у листі жителька Львова розповідала про свою невиліковну хворобу: приїхала кілька разів у монастир, пожила тут – і почувається набагато краще.

– Бачите, молиться жіночка? Її син ігроман, а у тої, що схилила голову, – залежний від кредитів, – пошепки розповідають нам у монастирі. – Тут багато див сталося. Одній жінці уже призначили день операції, але ще порадили помолитися біля чудотворної ікони. І та хвора зцілилася від пухлини. Бувало, що люди уві сні бачили Аннину гору, де вони одужають.

Прихожани розповідають і багато інших дивовижних історій зцілення. Наприклад, як 11-річна дівчинка Міла, почувши про Аннину гору, повзла тут на колінах, бо дуже хотіла, щоб мама, яка страждала від болю у печінці, не померла. Дитина настільки щиро молилася за мамине здоров’я, що Господь послав їй одужання. Розповідають про людей з Росії, котрі привезли сюди дочку, яка 19 років була прикута до ліжка. Деякий час тут жили, щиро молилися. Неймовірно, але дівчина пішла! Сімдесятирічна жінка з Чернівців розповідала у монастирі, як вона зцілилася завдяки іконі Божої Матері. Мучилася ранами на ногах. Коли поряд під час ходи несли чудотворний образ, жінка побігла до ікони, забувши про біль! Інший місцевий дідусь захворів на рак. Цілий рік щодня піднімався Анниною стежкою і просив Бога, щоб після операції укріпив сили, аби не бути тягарем для рідних. Чергове обстеження засвідчило: ускладнень нема.

Після відвідання святині знайшли причину бездітності

Ведуть до монастиря дві дороги: одна через центральну браму, над якою напис: «Свята праведна Анна моли Бога за нас», та інша, яка виходить до кам’яного хреста. До нього від дерев’яних сходів – близько кілометра. Саме цей шлях люди долають на колінах. Горбиста стежка встелена недопалками свічок. Люди з вірою повзуть до монастиря і залишають на цій дорозі свічі-прохання. Якщо зі щирою молитвою подолати шлях на Аннину гору на колінах, то Бог не тільки зцілює від хвороб, а й дарує жінкам довгожданих діток. Недарма цей монастир дуже люблять журавлі. Коли відлітають у вирій, вожак сідає на хрест, і лише тоді ключ вирушає у далекі краї.

На колінах повзла на Аннину гору, у молитвах просячи дар материнства, і вчителька Оксана Кучирин із селища Печеніжин Івано-Франківської області. За сімнадцять років шлюбу мала все: любов, просторий будинок, власний бізнес. Тільки не було діток. Попри невтішні вироки лікарів, безрезультатне лікування, Оксана, якій минав 39 рік, а чоловікові 44, не полишали надії народити.

– Десь дітки забарилися. Врешті-решт я стала паломницею. Разом з прочанами три дні пішки йшла 120 кілометрів до святої Зарваниці на Тернопільщині. А згодом зі знайомою, яка теж не мала дітей, поїхала на Аннину гору. Тут на колінах повзла по стежині, вимолюючи у Бога дітей. Від наступної поїздки ця жінка відмовилася: мовляв, не готова, бо не має сильної віри. А молитва без віри – не те, – переконана Оксана. – Коли я була у паломницькій поїздці, то наснилася своєму гінекологу. І нарешті після відвідання святого місця з’ясувалася справжня причина бездітності!

Пологи приймали сто медиків

Щоб народити, Оксані запропонували штучне запліднення, але не було жодних гарантій, що завагітніє. Поки Кучирини їздили на різні обстеження, сусіди бачили над їхнім будинком лелек і навіть сфотографували їх. Оксана тоді усміхнулася, бо вже знала, що вагітна. Лікарі підсадили чотири ембріони, щоб хоч один вчепився. Та вчепилися усі!

– Ми з чоловіком були шоковані: нарешті є шанс і його ніби нема! Бо інформація про багатоплідну вагітність вкрай негативна. Хоч я виношувала діток без проблем, лікарі нас застерігали, що діти не будуть ходити, говорити, лякали церебральним паралічем, сліпотою, розумовою відсталістю… Тому нам пропонували вийняти двох, а ще ліпше трьох, щоб народити здорову дитину. Я ж хотіла лишити усіх! А треба дати когось вбити…

Дорогою у київську клініку Оксана молила Бога, щоб допоміг прийняти правильне рішення. Останні хвилини перед операцією були ніби перед стратою, чекала від лікаря вироку. Уже мали вводити наркоз, похололи руки-ноги, але жінка впиралася з усіх сил. Гінеколог оглянув Оксану і раптом сказав те, що вона досі пам’ятає: «Дітки лежать, як лапи у ялинки, ніби захищають одне одного. І дістати когось, не пошкодивши іншого, неможливо. Я не буду нічого робити». Оксана заплакала і мало не цілувала руки лікарю…

І рівно через рік після паломницьких ходів Оксана народила четверню! На світ з’явилися близнюки Миколка і Василько та двійнята Іванко і Даринка. Пологи приймали у Києві сто спеціалістів, біля лікарні чергували чотири реанімобілі! Діток, які народилися кожен до півтора кілограма, ще три місяці виходжували в «Охматдиті» у Києві. Васильку і Миколці зробили лазерну корекцію зору. Вдома мамі допомагали три няні. З малюками працювали лікарі, масажисти. І лише коли малечі минув рік, невропатолог сказав: «З цієї ситуації діти вийшли. Розвиваються нормально. Можете нічого не боятися».

І справді, коли четвірні минуло три рочки, діти не відрізнялися від однолітків. «Вісник+К» тоді побував у родини в гостях. Я бачила, як малюки стрибали, бігали, плакали, сміялися, кричали – у хаті стояв такий гармидер! Лише мама була надзвичайно втомлена, але щасливо усміхалася: «Ці діти – ласка Божа». Поки ми розмовляли, одного просила сісти, другого знімала зі стільчика, третього перевдягала, четвертого голубила, бо вже плакав. Мамі важко, але тато мусить трудитися, щоб його сім’я усе мала. Збудував теплицю, доглядає господарку.

– Кожен день ми тряслися над дітьми. Було перемогою, коли вони почали самі дихати, ссати соски, піднімати голову, сидіти, ходити, говорити, – розповідали батьки.

«Матусю, дякуємо, що ти з нами»

Тепер дітям Кучиринів чотирнадцять. Вчаться у Коломийському ліцеї у восьмому класі, додатково займаються англійською. До близнюків у сім’ї часто звертаються КоляВася. Як один захворіє, другий каже: «Як я у школі буду без тебе?» Вони гарно малюють. Дарина займається на фортепіано, хоче ще й танцювати. Іванко любить читати, він справжній господар: і курчатам їсти-пити дасть, і свиням. Діти весь час у праці, бо знають: допомагати нікому. Батьки Василя та Оксани вже померли, тому нема на кого лишити дітей і поїхати за кордон на заробітки. Тож мусять доглядати господарку і розраховувати лише на свої сили.

– Діти – тверді хорошисти. Знаючи, які були прогнози, вважаю, що це майже Нобелівська премія, – тішиться мама. – Головне, щоб виросли здоровими і гарними людьми.

Рік тому Оксана з Василем захворіли на коронавірус. Чоловік переніс легко, а от дружина ледь вижила.

– Діти, як кошенята, шкреблися у двері і казали: «Мамо, не помирай! Ти нам потрібна». І записочки передавали, – Оксана зачитує, і її голос тремтить від хвилювання: – «Матусю, дякуємо, що ти завжди з нами. Дякуємо за тепло, за все добре, що робиш для нас…»

Олена ПАВЛЮК


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися