Цього року через війну я святкувала Великдень у далекій Естонії. Мене з п’ятирічним сином прийняла до себе чудова естонська сім’я Кайді і Райво, яким я вже просто не знаю як віддячити за всю ту доброту і допомогу. Якось запропонувала почастувати їх червоним борщем, а вони так зраділи, що розповіли про це друзям. І усі завітали на Великдень, щоб привітати мене з цим світлим святом і спробувати наші національні страви.
Естонцям дуже сподобалося засолене сало. Дивувалися, що це настільки смачно, і стали допитуватися, як його так зробити. Червоний борщ смакували зі сметаною і зеленою цибулею в прикуску та згадували дитинство – так колись їли їхні дідусі. За щойно вийняті з духовки пампушки з часником ледь не билися. Останні кілька зі сміхом ділили. Тож гуртом вирішили, що на свята у них обов’язково буде сало і пампушки. Щоправда, коли дійшли до вареників з картоплею – додали ще й їх до переліку.
– Це що, пельмень? – спитав син-підліток Кайді. – А чого він такий великий?
Зі смаженими шкварочками ті вареники тільки блиснули. А пізніше і вареники із солодким сиром. На десерт – пасочка. Це ж Великдень! І це лише кілька страв української кухні. А на Великдень господині готують кілька видів ковбас, пальцем пханих, крученики, котлети по-київськи, голубці, холодці і зо двадцять пасок!
– То все українська кухня?! – дивувалися. – Ну от тепер зрозуміло, що рускі усе вкрали разом з червоним борщем. У них нічого свого немає!
Заради мене однієї вся компанія перейшла на російську. Естонці зізнаються, що всі, кому за сорок, знають цей «язик» і нехай з акцентом, але говорять. Молодші – уже ні. Натомість усі вільно володіють англійською. Навіть діти. Кожен згадував, як було важко ту російську вчити. Це як нам, українцям, китайську. Один з чоловіків розповів, що опанував російську мову вже в армії, бо був один естонець серед росіян. Інший додав, що робота допомогла: кілька разів на тиждень їздив у Санкт-Петербург. Дивно, але російську тут досі вчать у школах як обов’язковий предмет! Щоправда, естонські діти ненавидять цей урок і виходять зі школи просто нульові.
Ну і, звісно ж, говорили ми про війну. Про шок, який пережили 24 лютого. Про те, як стежили за новинами перші дні і мліли, щоб тільки Україна вистояла! А коли зрозуміли, що наша армія буде боротися, стали допомагати грішми.
– Я ніколи нікому не перераховувала грошей, а тут уже кілька тисяч віддала, – зізнається Кайді. – Бо ми прекрасно розуміємо, що Україна бореться і за всю Прибалтику.
Естонці кажуть, що усіх нас об’єднує схожа історія: розстріли, гулаги, Сибір. І у них теж немає родини, у якій би хтось не був вивезений чи не втікав на човнах по морю у Фінляндію від радянського терору. Тож, що таке росія, прекрасно знають. І хоча в Естонії майже 40% населення російськомовне, естонці звиклися з росіянами. І навіть пережили своєрідне примирення: треба прощати. І тут рф дикою ордою полізла в Україну. Уже за тиждень естонці зрозуміли: нічого не забуто, а їхній світ поділився на тих, хто за Україну, і тих, хто проти. Бо жахливі фото з Бучі, які естонці теж бачили, пробачити не можна.
Мирослава КОСЬМІНА
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!