Від початку вторгнення російських військ в Україну старший лейтенант Віктор Головко та його спецзагін обороняли аеропорт «Київ». Якби диверсійні групи противника зайняли його і створили плацдарм для висадки ворожого десанту, могло статися непоправне – Хрещатиком би марширували окупанти. Усі ці дні у рідній Дубровиці за сина молилася мама та з нетерпінням чекала дзвінка дружина Катя. Одного дня по телефону вона почула найстрашніші слова у своєму житті: «Ваш чоловік загинув».
Вбили у день, коли донечці виповнилось пів року
Бути військовим Віктор мріяв ще зі школи. Про це розповіла його мама Лідія Артемівна. У їхній родині військових ніколи не було. А Віктор як пішов в армію, так після того і не знімав форми. Мама зізнається, що про те, де служив син, дізналася після його смерті. А це спецпідрозділи «Барс» і «Омега». В останньому він був командиром групи бойових плавців.
Хоч протягом останніх двадцяти років Віктор Головко у Дубровицю приїжджав нечасто, на малій батьківщині його добре пам’ятають.
– Він був без фальші та понтів. З ним можна було йти у розвідку, – втираючи сльози, розповіла класний керівник Ніла Лясковець. – Дуже гарно ставився до дівчат – як джентльмен, як брат. Пам’ятаю, коли їздили на оздоровлення, я йшла до корпусу із сумкою. Було багато хлопців, та тільки Вітя вихопив її у мене і поніс. А ще ніколи не забуду палку ковбаси і буханку хліба, яку приніс мені у лікарню, куди я потрапила з інсультом. Досі не можу осягнути його загибелі ні розумом, ні серцем.
Віктор Головко тепер назавжди повернувся у рідну Дубровицю. Тут у його мами поки живуть дружина Катя і діти. Вони бояться повертатися до їхньої квартири у Вишгороді. Молода жінка каже, що це і небезпечно, і боляче. Бо дуже багато там було щасливих моментів. Вони з Вітею познайомилися, коли їй було 17 років, а йому 22. Відтоді уже 15 літ разом.
– Зустрічалися п’ять років, бо мої батьки сказали, що я ще маленька, аби заміж у 17 виходити, – з теплотою згадує молода жінка. – У серпні 2014-го року у нас народився Давид. Йому було 10 днів, як Вітя пішов на війну. Коли сину було півтора місяця, чоловіка поранили. Переніс декілька операцій і знову став у стрій. Багато разів їздив у відрядження на Схід. 24 лютого о 5-й ранку подзвонили і сказали, що тривога. Вітя побіг на роботу. Тоді я бачила його востаннє. А через 40 хвилин нас уже почали бомбити.
Катя швиденько зібрала документи, гроші і стала втікати, куди очі бачили. Житомирщина, Хмельниччина, Дубровиця. Відтоді з чоловіком говорила тільки по телефону. Здебільшого про дітей. Він просто обожнював свою донечку Мілану і хотів знати про кожен її день.
– Ще 12 березня говорила з ним. Вітя переконував, що все буде добре і ми скоро зможемо повернутися додому. Міланці того дня якраз було пів року, – не може стримати сліз молода жінка. – А вже 13-го мені подзвонили і сказали: «Вашого чоловіка немає, його вбили». Я думала, що 24 лютого – найстрашніший день у житті. А виявилося, що ні.
Прикрив собою побратима
Того дня група старшого лейтенанта Віктора Головка отримала інформацію, що підрозділ російських окупантів переправився через Ірпінь і закріпився на правому березі річки. Гвардійці натрапили на засідку противника, ворог відкрив шквальний вогонь. Наші військові потрапили в оточення. Вони побачили позаду себе два гелікоптери, один з яких висаджував десант. Бійці під керівництвом старшого лейтенанта Головка знищили противника. В бою були поранені і наші. Віктор, відстрілюючись, став виносити одного з товаришів до евакуаційного автомобіля. І тут він побачив, як поблизу на галявину заходить ще один гелікоптер Мі-8 з ворожим десантом. Часу покликати кого-небудь на поміч не було. Тож офіцерові довелося діяти самотужки. Щойно перший рашист торкнувся землі, Віктор Головко відкрив вогонь. Коли трьох непроханих гостей було знищено, гелікоптер почав набирати висоту. Так старший лейтенант не допустив повторної висадки ворожого десанту позаду наших позицій, та ще й, оглянувши тіла мертвих окупантів, «затрофеїв» два ручні протитанкові гранатомети. Повернувшись до свого підрозділу, командир знову став надавати допомогу пораненим. Під час накладання джгута одному з бійців побачив, як поряд падає граната, і, не роздумуючи, прикрив собою бойового побратима та виніс його з поля бою. Хоч сам був посічений осколками. Однак ворожий постріл з РПГ знищив евакуаційну машину. Так загинули старший лейтенант Віктор Головко та ще двоє поранених.
– У тому районі стояли кади- рівці, і десять днів тіло Віті не могли забрати. Ще жевріла надія, що він живий, може, у полоні. Але 21 березня його знайшли, – з болем згадує ті дні вдова. – Для мене це як страшний сон, і я хочу прокинутися. Досі не можу усвідомити, що Віті немає. Він вісім років їздив на Схід у відрядження на три-чотири місяці. Тому часто ловлю себе на думці: мені здається, що чоловік там воює, а я його чекаю.
Катя зі свекрухою і дітьми мало не щодня ходять на Вітіну могилку, розмовляють з ним. Жінка тримається заради їхніх дітей, яких має виростити і розповісти про тата. А ще вона дуже хоче, щоб хлопці з чоловікового підрозділу повернулися додому живими. І з перемогою.
Президент Володимир Зеленський присвоїв Віктору Головку звання Героя України посмертно.
Наталка СЛЮСАР
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!