Тетяна Чорна щодня по кілька разів переглядає новини і ловить звісточки про Харків. Болить серце за рідне місто. А коли стає геть нестерпно, одягає стародавню сорочку, яку колись вишила бабуся, і відчуває особливе тепло та умиротворення, бо вірить, що цей оберіг дає їй сили.
– Ми чули різкі вибухи та бачили пожежі. Страшно було, бо це не кіно, а жахлива реальність, – пригадує жінка.
З початком війни син Тетяни одразу пішов у військкомат, а вона з невісткою та маленьким онучком поїхали до знайомої у Кропивницький. Нашвидкуруч у паніці збирали речі. Кинули у сумку підгузки дитині, документи та дістали з шафи давню реліквію сім’ї – столітню бабусину вишиту сорочку.
– Вона – найдорожче, що у мене є, – каже жінка. – Я не думала про золото, не брала його з дому, а схопила цю річ. Цінність її в тому, що на Слобожанщині залишилося мало таких надбань. Вона – унікальна. Як одягну бабусину сорочку, легше стає, бо плачу іноді вночі. А вона огортає мене і дарує тепло. Це така особлива терапія. Через неї бабуся оберігає мене та всю родину! Вона народилася у 1902 році і вишивала цю сорочку на весілля собі. Мала багато вишиванок, але розказувала нам, що виміняла їх колись на харчі. Пережила ж три війни, два голодомори. Бабця була старенька і просила поховати її у цій сорочці, а я вмовила, щоб залишила для правнуків. По ній я переймала техніку вишивання нашого краю, згодом щось дізнавалася з книжок, тепер в Інтернеті все є.
Пані Тетяна працює бухгалтером, але не уявляє свого життя без вишивки. Навіть організувала у Харкові гурток, де навчала бажаючих. А коли переїхала у Кропивницький, щоб відволіктися від сумних думок, і тут взялася пропагувати вишивання. Адже знає секрети майстерності та вміє працювати з голкою і нитками у різних техніках. Жінки радо приходять на майстер-класи, бо хочуть для своїх дітей та внуків власними руками вишити сорочки – особливий скарб для нас, українців.
Руслана СУЛІК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!