Російсько-українська війна оновила дуже багато базових уявлень сучасного світу – наприклад, про систему міжнародної безпеки та міжнародного права, про глобалізацію та глобалізм, про логіку світового історичного процесу та кінець дивного періоду, названого 30 з лишком років тому «кінцем історії». Але головне – події, що відбуваються, оновили наші і не тільки наші уявлення про Добро і Зло.
Саме толерантність Заходу до Зла дозволила проводити політику «business as usual»: твій контрагент може бути маніяком та вбивцею, вампіром та педофілом, але головне – це бізнес! Ділові стосунки і гроші не повинні пахнути – їх треба очистити і від етичних «примх», і від моральних сентиментів, і від політики, і від геополітики, і всього іншого.
Після 24 лютого лише лінивий не дорікає європейським політикам останніх двох десятиліть у тому, що вони добровільно заковтнули «гачок» залежності від російських енергоносіїв – мовляв, і «Північний потік-1», і «Північний потік-2», і «Турецький потік» були побудовані зовсім не для поставок російського газу в Європу за більш вигідними маршрутами, а для політичної розправи з Україною – щоб це можна було зробити безболісно і відносно непомітно для Європи та європейських споживачів.
Проте процес «купівлі лояльності» Європи Кремль розпочав зовсім не у 2014 році і навіть не на початку 2000-х, коли було оголошено, що «газ – це нова російська зброя». Ідею «прив’язати» Західну (капіталістичну) Європу до Радянського Союзу – для ослаблення європейсько-американського союзу – вигадали ще за часів Хрущова та Аденауера. Потім були угода 1970 року «газ – труби» та доктрина «газ замість танків» двох послів СРСР у ФРН Валентина Фаліна та Юлія Квіцинського. Ну і, нарешті, газопровід «Уренгой – Помари – Ужгород», що запрацював у 1984 році, прив’язав Західну Європу до СРСР, а потім і до Росії, здавалося, назавжди. Дивно, але в пізньому СРСР навіть керівництво радянським контейнерним флотом йшло з німецького Гамбурга.
І, в принципі, розрахунок Кремля був цілком ефективним: країни ЄС дедалі більше занурювалися в економічну та логістичну залежність від російського нафтогазу, яка поступово перетворювалася на залежність політичну. При цьому німецькі політики (та сама Ангела Меркель) пояснюють таку співпрацю прямо протилежним чином – мовляв, ми, Німеччина та Європа, загалом зовсім не збиралися потрапляти на путінський нафтогазовий гачок! Навпаки, ми самі хотіли обплутати Росію тисячами найважливіших економічних зв’язків, щоб остудити кремлівський мілітаризм і запобігти військовій ескалації в Європі.
Німецький бізнес солодко потирав руки, підраховуючи майбутні золоті гори, у Кремлі будували плани «демілітаризації-денацифікації» України, а також відновлення – після того, як українська газова труба перестане бути запобіжником від великої війни у Європі.
А спостерігачі з цікавістю дивилися, як у колективній душі Європи інтереси борються з цінностями – майже як у Шекспіра: «бути чи не бути». І ось коли, здавалося, інтереси остаточно перемогли, коли всім – і Сполученим Штатам, і ошуканій Україні, і обуреним Польщі та Литві повідомили, що «Північному потоку-2» таки бути, сталося те, що радикально змінило світову історію та дозволило Європі прийняти колективне рішення, що страхує її від «самообнулення».
Лише 24 лютого, а особливо коли почалися обстріли Харкова, Маріуполя, Чернігова, Охтирки та інших великих і середніх українських міст російськими ракетами, коли відкрилися кошмари Бучі, Бородянки, Гостомеля, у глобальній європейській душі стався перелом: Європа стала на бік цінностей, розуміючи, що зрада України і зневага до цінностей у недалекій перспективі позбавить її саму всього – починаючи з власних інтересів. Свого часу Черчілль іронізував з приводу відомої Мюнхенської змови 1938 року – мовляв, Європа вибирала між війною та ганьбою, і, обравши ганьбу, в результаті отримала і те, й інше. Здається, нинішні «гойдалки» європейського ставлення до України дуже нагадують ті обставини.
Отже, ЄС погодив 6 пакет санкцій – глава ЄС Урсула фон дер Ляйєн заявила, що цей крок «ефективно скоротить близько 90% імпорту нафти з Росії до ЄС до кінця року». Хоча кожен день цієї війни приносить Росії близько 1 млрд доларів за енергоносії. Так, за різними експертними підрахунками, російська економіка за перші 100 днів війни отримала близько 93 млрд. євро.
Розрахунок Кремля був успішним і в 1970-1980-х, і пізніше. І навіть у 2014 році – і персональні санкції проти російських елітаріїв, і секторальні санкції проти російської економіки були покусуючими – загалом неприємними, але не критичними. (Критичними вони були хіба що у сфері високих технологій.) Але переповнення судини Зла змусило прокинутися і схаменутися навіть нескінченно сонні європейські еліти.
Кремль і Газпром розповідають російському суспільству, що замість Європи Росія тепер матиме нових друзів і ділових партнерів – насамперед, Китай та Індію. Однак поки що це лише надії та мрії. Вони мають свій порядок денний, вони прагнуть не до порятунку російської нафто-газової галузі, а до виживання своїх власних країн. Поки що така перспектива дуже вигідна для Китаю, але чи може вона бути довгостроковою – велике питання.
Тепер на підході 7 пакет санкцій, хоча, звісно, Кремль теж провів тотальну мобілізацію – не контрактників для відправки на «СВО», а своїх прихованих «друзів», «агентів» та «путін-ферштейнерів». У результаті, у громадську думку з середини травня закинуто найважливішу тезу Кремля, озвучену найвпливовішими американськими та європейськими політиками та інтелектуалами – Генрі Кіссенджером (1923 р.н.), Юнгером Хабермасом (1929 р.н.), Едвардом Люттва. р.), Ноамом Хомські (1928 р.н.), Девідом Ігнатіусом (1959 р.н.) та десятками інших: мовляв, не треба заганяти Путіна в кут! Потрібно дати йому можливість зберегти обличчя! Війну спровокувало розширення НАТО на схід! Ми не можемо уявити світ, у якому Росія програла, а Україна – не виграла і т.п. Інакше кажучи, Європі і навіть Америціу намагаються пвдсунути нову «спокусу» – вирішувати нерозв’язні протиріччя між Росією та Заходом за рахунок України, схиливши Київ до підписання умовного «Мінська-3». Захід розколовся на «партію перемир’я» (Франція, Німеччина, Італія, Австрія, Угорщина) та «партію перемоги» (Великобританія, Польща, Литва, Латвія, Естонія, частково США). Втім, загроза з боку Росії теж не виглядає дрібницею: днями спікер Держдуми В’ячеслав Володін пригрозив, що у разі передачі Україні ядерної зброї не стане не лише України та Польщі, а й усієї Європи.
Загалом, виявилося куди складніше, ніж думалося перші тижні після 24 лютого: війна не тільки показала, що Добро і Зло в принципі існують. Вона змусила кожного з великих гравців – міжнародні союзи держав, держави, політичні партії, політиків і навіть простих громадян країн робити цей складний вибір між Добром та Злом постійно – щодня, щогодини, щохвилини. І це, схоже, найбільша зміна, яка сталася у світі за останні 110 днів.
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!