Наші читачі, які застали радянське життя, пам’ятають популярний тоді сатиричний журнал «Перець», який було засновано рівно сто літ тому. У часописі дотепними карикатурами, веселими гуморесками висміювали самогоноваріння, бюрократизм, сімейні справи. Це у «Перці» з’явився вислів «катюзі по заслузі», відомий дотепер. Але радянська влада приховувала страшний факт: у 1937 році працівників журналу розстріляли.
Одні загинули, інші служили партії
Перші номери журналу «Червоний перець» побачили світ у Харкові у 1922 році. Та ризиковано було сміятися при сталінському режимі, адже газетні фейлетони і навіть переказані вголос анекдоти легко ставали антирадянщиною. Тож влада, якій не подобалася критика, запідозрила працівників журналу у тероризмі та у підготовці замахів на керівників Компартії. 1933 року почалися репресії, згодом й арешти – і журнал просто прикрили, бо нікому було писати. У 1937 році розстріляли редактора «Червоного перцю» Василя Чечвянського-Губенка, а також працівників Юрія Вухналя (Іван Ковтун), Юхима Гедзя (Олекса Савицький), Костя Котка (Микола Любченко). Їм не було й сорока, тільки б жити і творити. Їхні дружини мордувалися у сибірських таборах, а дітей розкидали по дитячих будинках по всьому Союзу. Але деякі письменники, які друкувалися у «Червоному перці», залишилися живими і служили партії. Це деякі класики радянської літератури.
У 1941 році «Червоний перець» реформували у «Перець». Лише з початком хрущовської відлиги відродився гумор і сатира. Журнал став популярним, особливо у вісімдесятих. Дотепні гуморески, карикатури про пияків, бюрократів полюбилися радянському народу. Але у 2014 році через брак фінансування «Перець» перестав виходити. З 2020-го випуск відновився, проте лише в електронній версії.
Дивом вижив Остап Вишня
До розстрілу у 1936 році був засуджений і найвідоміший з усіх гумористів, засновник «Червоного перцю» Остап Вишня. Коли у 1933-му його звинуватили у замаху на партійного діяча Постишева, не міг у це повірити і навіть пожартував до слідчого: «А може, я ще й зґвалтував Клару Цеткін?» Лише тортури привели Остапа Вишню до жорстокої реальності. Його засудили до розстрілу, але згодом смертний вирок замінили на десять років сибірських таборів. Він навіть сам триста кілометрів добирався пішки через сніги до табору! З каторги його звільнили 1943 року (лише тоді дізнався, що йде війна). Сталін захотів, аби Остап Вишня у своїх фейлетонах висміював вояків УПА. І він це зробив так, що сподобалося і совітам, і повстанцям! А потім його прославили відомі «Вишневі усмішки».
Гуморист був двічі одружений. Перший раз – ще юним з односельчанкою, яка померла молодою від тифу. У них народився син В’ячеслав. Другий раз – з талановитою актрисою Варварою Маслюченко. Її доньку Марію письменник прийняв як свою. Був і спільний син. Усі десять років каторги дружина його вірно чекала в Архангельську. Коли Остапа Вишню звільнили, він поїхав у Київ, аби відшукати старшого сина. Заблукавши, запитав адресу у випадкового перехожого – і ним виявився… рідний син! В’ячеслав нічого не знав про батькову долю і думав, що він з мачухою навмисне його покинув. Згодом вони усією сім’єю оселилися у Києві.
Останнє десятиліття Остап Вишня працював, полюбляв рибалити і пиячив. Душевні муки, приниження у таборах далися взнаки. Дружина відгородила його від побутових справ, називала ніжно Павлушею, зустрічала чоловіка з роботи у гамірних місцях, де йому наливали. Коли до Остапа Вишні приходили друзі-письменники, вивертала кишені, щоб не принесли пляшки. Але вони все-таки напивалися у його кабінеті.
1955 року гумориста реабілітували. Почувши цю звістку, рідні і плакали, і сміялися. А через рік Остап Вишня помер від серцевого нападу. Йому було 66 літ.
Олена ПАВЛЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!