Виття сирен повертає нас, жителів міст і сіл на Заході України, до реальності: війна йде. Обстріли тривають, гинуть люди. Щодня дізнаємося про нових жертв. Нам страшно, хоч ми й далеко від епіцентру подій. А як витримують там, на передовій чи на кордоні з окупантами?
Мали у Бєлгороді кумів і роботу
Мешканці невеличкого села Тур’я Краснопільської територіальної громади на Сумщині ніколи й подумати не могли, що від їхніх сусідів-росіян полетять бомби. Бо ж багато місцевих їздили на роботу у Бєлгородську область, що за якихось два кілометри за полем. Там жили родичі, куми, друзі. Тепер їх розділила війна.
Сумщина першою побачила російських «асвабадітєлєй». Звідси вони хотіли за три дні добратися і підкорити Київ. Однак наші люди дали гідну відсіч ворогам. Тепер орки мстять, як можуть. Обстрілюють постійно. Вороги зі своєї території ведуть вогонь зі ствольної та реактивної артилерії. Випускали некеровані ракети з гелікоптерів. У селі шестеро поранених людей, обірвані лінії електропередач, уламки у житлових будинках.
«Служили в армії, яка тепер в нас стріляє»
Місцева жителька Ганна Прокопенко не може стримати сліз, коли розповідає, що обоє з чоловіком військові. Давно вже на пенсії, а раніше служили у… Росії.
– Ми прожили у Тур’ї більшу частину життя. Чоловік був офіцером, а потім і я трішки служила. У тій же армії, яка нас тепер стріляє. Вони зомбовані. У мене дуже багато знайомих було, з якими тепер ніяких стосунків не маю, бо ти їм кажеш одне, а вони тобі – зовсім друге, – зітхає жінка.
Серце стискається, коли думає, що хтось з колишніх друзів стріляє по її хаті. «Ось такий привіт передали», – гірко усміхається і показує на вибите вікно та уламок ворожого снаряда. Коли почався обстріл, чоловік ледве встиг сховатися у погріб.
– Чудо спасло мене. Як другий раз народився. Так би вбило, – пригадує Іван Прокопенко.
Люди не хочуть втікати
У центрі села великі вирви від снарядів. Пошкоджені газові труби, кілька днів не було світла. У приміщенні колишньої сільської ради вибило вікна та потрощило стіни.
– Коли бахнуло, всередині були працівники, – каже староста села Людмила Гуцал. – Вони ледь-ледь звідти якось змогли вибігти. Ще снаряд розірвався у парку, поруч з дитячим майданчиком. На щастя, ніхто не постраждав.
Очільниця громади зізнається, що страшно так жити, бо не знаєш, коли прилетить від сусідів. А ще вони оглядають територію з дронів і можуть кинуть вибухівку. Та незважаючи на небезпеку, місцеві не поспішають евакуйовуватися. Когось господарство не пускає, хтось не хоче кидати стареньких батьків, які навідріз відмовляються переїжджати у безпечне місце. Як повідомила Людмила Гуцал, загалом у селі є понад чотириста жителів. І лише десять родин покинули свої домівки. Інші відмовляються, бо вірять, що рашистів скоро проженуть з України.
Наталія ВЕЧОРОВА
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!