«Нас на…али, вибачте»: російський десантник, який брав участь у вторгненні в Україну, написав антивоєнну книгу та виїхав із Росії
Україна

«Нас на…али, вибачте»: російський десантник, який брав участь у вторгненні в Україну, написав антивоєнну книгу та виїхав із Росії

19 серпня, 13:03
0
1
Сподобалось?
1

33-річний десантник Павло Філатьєв став відомим на початку серпня, коли журналісти опублікували уривки з його автобіографічної повісті ZOV . Учасник штурму Херсона різко критикував армійське командування, називав вторгнення в Україну безглуздим і злочинним, писав про мародерство та нестачу знеболювальних у польових шпиталях. Після того, як Філатьєв виїхав з Росії, «Медіазона» поговорила з ним про його книгу, війну та очікування від майбутнього, коли солдати повернуться додому.

Як змінилася за час війни Росія

Коли я повернувся наприкінці квітня, приїхав спочатку до своєї військової частини у місті Феодосія в Республіці Крим. Я, як військовослужбовець, після госпіталю зобовʼязаний зʼявитися до своєї військової частини, щоб відмітитись, що повернувся з бойових. Тимчасово виконуючий обовʼязки командира полку надав мені відпустку на два тижні. Ну і під час відпустки я був багато де – у Краснодарі, у Волгограді, у Москві. Зустрічався з рідними, близькими, спілкувався.

У мене в шпиталі не було телефону. Коли я наприкінці квітня повернувся до військової частини, де залишив свій телефон, я почав дзвонити знайомим. Я починаю щось розповідати, пояснювати про війну. А мені всі кажуть, що не можна так казати, що не можна говорити «війна», треба акуратніше. Для мене це вже дико було: начебто я приїхав з війни, а не можна говорити «війна». Така підміна понять, божевільня. Далі я зрозумів: суспільство не розуміє, як поводитися, яку позицію зайняти – начебто розуміють, що війна в Україні це погано, але хочуть підтримати своїх хлопців-військовослужбовців, які перебувають на війні. З іншого боку, вони бояться уряду. Я це довго перетравлював і навіть досі не можу переварити. Але країна дуже змінилася. Суспільство залякане, зашугане, всі намагаються підбирати слова, всі бояться свої думки щиро та чесно висловлювати. Як мінімум, я не в захваті. Тим більше, що ми вирішили остаточно розібратися з усім світом. Весь світ ніби намагається одне з одним спілкуватися, налагоджувати стосунки, і взагалі якось уже всім зрозуміло, що війна ні до чого доброго не веде.

Про книгу

На другий місяць, коли я перебував під обстрілами, коли поряд усе вибухає... Я – людина, яка вірить у Бога. Я не дуже до релігій належу – ні до християнства, ні до ісламу – але вірю в Бога. Коли поряд щось вибухало, у мене постійно прослизала думка в голові, що якщо я виживу, я зроблю все, щоб це змінити. Якось так склалося, що я живий повернувся, зрозумів: обіцянку треба виконувати.

Я почав намагатися звільнитися за станом здоровʼя. Думав, що видам свою книгу. Розписав усю правду і спробував передати, що таке війна та як це відбувається. Але так вийшло, що командування мені не давало звільнення. Мене почали шантажувати: чи то назад на Україну, чи то стаття. І тоді я вже просто покинув територію частини, хоча багато моїх товаришів, на жаль, повелися на погрози та шантаж. Вони поїхали назад в Україну – небагато, але дехто повівся і поїхав.

А я видав книгу. Вона не дописана, не відредагована. Я намагався з різними журналістами звʼязатися, з блогерами знаменитими, але мені, на відміну від багатьох із них, одразу відповів лише Володимир Осєчкін. Ми записали інтервʼю. Він мене вмовив спробувати якомога довше залишатися на волі, щоб ЗМІ могли оприлюднити мою історію. З Росії я їхати не хотів. Але в останню мить мене переконали. Дуже багато людей просто написали, що краще виїхати. Ну і плюс я знаю від моїх товаришів по службі, що командування… Вже передані документи. Із Росії в останній момент я поїхав, зараз перебуваю за кордоном. І де я не скажу. Спочатку дуже боявся, що мене вбʼють. Ну, як боявся – готувався. Я там в Україні змирився у якийсь момент, що я помру. Зараз все так складається, мені реально втрачати нічого. Росію я покинув лише з тією метою, щоб спробувати щось у Росії змінити.

Про реакцію товаришів по службі, українців та людей з Інтернету

Жоден військовий мені не сказав, що я зрадник чи боягуз. Багато моїх товаришів по службі писали мені, підтримували і говорили спасибі. Їм все це на хер не треба, але вони не знають, як їм діяти. Просто так склалося, що в мене немає дружини та дітей. Я не несу відповідальності за сторонніх людей, лише за себе. І мені якось, виходить, простіше. Я ризикую лише своїм життям. У моїх товаришів по службі ситуація інша. Вони не знають, як їм діяти. Ось вони зараз щось зроблять – у них заберуть квартиру, дружина з дитиною на вулиці, їх оголосять ворогами держави, зарплати нема, влаштуватися із чорним білетом нікуди неможливо. Це замкнуте коло.

Мені дуже багато різних людей писали, дзвонили. Я не завжди розумію, звідки вони взагалі знайшли контакти. Різні люди з України, Росії, колишні військовослужбовці, які звільнилися з армії. Були навіть, які відслужили раніше в полку, де я виріс.

Ну, приблизно 10% тих, хто написав мені, побажали здохнути і всіляко образили – з України і як би люди, які позиціонують себе військовими. Але ці люди мені невідомі, і я маю враження, що це люди далекі і від України, і від Росії, і від армії.

Чому просто просити вибачення в українців мало

Що хочу сказати українцям. Я в інтервʼю Володимиру Осєчкіну сказав, що вибачення є недоречними. Не всім це було зрозуміло, я докладніше поясню: вибачатися можна, коли людина іншому на ногу наступила. На даний момент сказати «вибач» - це неадекватно. Я написав книгу, і я хочу, щоб вона була російською мовою у безкоштовному доступі, щоб будь-хто, хто підтримує війну, міг прочитати, що я пережив за останній рік. А далі я просив допомогти мені перекласти цю книгу. Усі гроші до останньої копійки, які будуть отримані з продажу англійською, німецькою, французькою, рештою всіх мов – вони підуть на допомогу українським мирним жителям, які постраждали від цієї війни. Зі мною після цього звʼязалося дуже багато людей, які готові безоплатно перекладати книгу, різні видавництва, які зацікавлені в тому, щоб видати її іншими мовами. Щоб кожна копійка пішла на допомогу українським людям, які постраждали від цієї війни. Я цим вчинком хотів показати, що сказати вибач просто – це безглуздо.

Про боєздатність і моральний дух російської армії

Дивіться, розділимо готовність армії на два аспекти. Перший – це оснащення, матеріальне забезпечення. З цього аспекту, я вважаю, на два із пʼяти. Наступний аспект – моральний. З того, що я бачив, я оцінюю його як дуже високий, на пʼять із мінусом, напевно. Так чесно говоритиме, якщо за пʼятибальною системою. Ми всі виховувалися на подвигу предків, на мілітаризації – ми постійно скрізь чуємо, що ми найкрутіші воїни і переможемо всіх у світі. Морально люди готові вмирати, віддавати своє життя. Ти розумієш, що, мабуть, треба померти. За що ти не знаєш, але ти знаєш, що як військовий ти не маєш права зганьбитися. Але при цьому російська армія далі воювати не хоче. Не через те, що вона боїться, а через те, що вона розуміє, що уряд її втягнув у згубну війну. Проблемну війну, у якій немає правди. Більшість військовослужбовців російської армії не відчувають, що за ними правда. І це проблема. Військові не сліпі, вони бачили на власні очі зруйновані міста, бачили і знають, що багато цивільних людей загинуло. Залишилися без будинків та загинули, залишилися інвалідами просто через те, що ми пограли у війну. Росіяни солдати звичайні – вони теж розуміють, що немає за ними правди. Тобто нас обдурили, нас на…али, вибачте.

Про Бучу та вбивства мирного населення

Через два місяці після початку війни я повернувся – був у шпиталі, потім мене відправили у відпустку. Я зустрівся зі своїм старим другом, він колишній військовослужбовець, офіцер, пішов з армії через питання корупції. Він мені почав розповідати про Бучу. Я раніше цю інформацію не зустрічав. Мені було дуже важко повірити, що такі ж мої товариші, російські десантники могли щось таке зробити. Я з ним навіть трохи сперечався. Адже ми теж затримували цивільних, які допомагали українській армії, ми теж забирали у них телефони. Але я не бачив жодного подібного випадку на моєму напрямку. Коли я дізнався про Бучу – мені важко було повірити, мені не хочеться вірити, я не знаю, як це сталося.

Я намагаюсь бути обʼєктивним. Мені прикро, хоч це й не моїх рук справа, але ці люди служили зі мною в одному роді військ. Я намагаюся їх також зрозуміти. Я затримував двох цивільних у ​​Херсоні, коли ми штурмували Херсон. Власними руками я затримав двох людей. І я точно знав, що ці люди допомагають українській армії. Я розумів, що вони підпалювали довкола нас територію, щоб позначити нашу позицію. Їх передавали ФСВП та ОМОНу. Ми передова лінія, а друга лінія – це підрозділи Росгвардії, до яких належать кадировці. Ті полонені, які затримуються на першій лінії, передаються другій – що з ними відбувається, звичайно, мені невідомо. Але я знаю, що коли через півтори доби після штурму Херсона ми вийшли, наша передова лінія, там залишилися тільки ОМОН та нацгвардія, і люди вийшли на демонстрації. Я чув, що їх розігнали гумовими кулями, газом та рештою. Але я знаю також багато людей з ОМОНу, які після цього звільнилися та відмовилися їздити в Україну. Вони розуміють, що діється просто, бляха, коли ми захоплюємо місто, а потім народ каже: ми не хочемо бути з вами, ідіть від нас – і їм доводиться розганяти мирних жителів. У багатьох омоновців стався такий надлом, коли вони вирішили звільнитися.

Я уявляю, що сказав би мені якийсь командир: іди його й застрели тепер, цього цивільного – я не знаю, мені простіше було б, як мінімум, послати цього командира. Затримати я можу, морально був готовий. А розстріляти людину – не розумію, як це можливо.

Я таких випадків не бачив, щоби когось розстріляли, вбили не в перестрілці, а після цього. Я навіть чуток не чув, щоб українського полоненого з мого підрозділу хтось застрелив. Я багато чого можу поганого про свою армію розповісти, але я цього не бачив на власні очі. Якби я бачив, я сказав би, мені втрачати нічого.

Про вербування увʼязнених та добровольців на війну

Я знаю одного військовослужбовця, якого засудили за наркотики. Він не наркоман особливо і не дилер, він вирішив за своєю дурістю на день народження собі дістати якийсь наркотик. Його повʼязали і йому дали термін – пʼять років, здається. Він був військовим медиком. І йому запропонували: поїхати в Україну чи далі сидіти. Я намагаюся його зрозуміти, і я його розумію: він не знає, що відбувається, телефону немає на зоні. І йому кажуть, їдь на війну робити щось добре, а ми тобі термін анулюємо, та ще грошей заплатимо. Зрозуміло для будь-якої людини, яка опинилась у місцях позбавлення волі, що для неї це шанс. Я знаю, що ця людина тепер в Україні. Уряд намагається хоч щось зробити для того, щоб продовжувати свою …бучу, гидку, безпонтову війну, уряд іде ва-банк. Чому вербують усіх поспіль, навіть 50-річних старих людей, які все життя лежали на дивані, дивилися Перший канал та реально повірили, що нацистів-фашистів треба перемагати? Їм за це ще пропонують хороші гроші, які вони хрін зароблять у Росії. І навіщо їх вербують? А тому, що люди не хочуть їхати. Нормальні військовослужбовці звільняються, йдуть, відмовляються. Вони не хочуть повертатись назад. Не тому, що вони бояться, а тому, що розуміють, що їх вплутали у повне лайно.

Чи можуть військові повернути зброю проти свого уряду

Я впевнений, мені не доведеться воювати проти російської армії, бо я знаю, що для російської армії – не якихось підрозділів, які в тилу відсиджувалися, а тих, хто на передовій, навіть для ОМОНу, – для них уряд ворог. Але проти Кремля – ось так буде чітко – гадаю, я міг би підняти свою зброю. Зрозумійте мене правильно, зараз почуйте і, будь ласка, не переверніть мої слова: проти російської армії я ніколи не воюватиму, російська армія – вона знає, що нас вплутали в лайно в Україні. Ми винні, але це дуже важко сказати, усвідомити, тим більше коли людина тільки з фронту приїжджає. Ті, хто перебувають на передовій, вони дійсно думають, що ми там проти НАТО боремося, що ми захищаємо Росію, щоб на Росію не напали завтра. Тут складна ситуація – багато людей, ну погано освічених, які на фронті. І багато хто реально вірить у те, що вони за праву справу борються. І поки ми їм не розплющимо очі на це, вони звідти не підуть, вони там помруть. Проти своїх товаришів по службі я ніколи не підніму зброю, але проти Кремля – для мене це величезна різниця – думаю, я здатний підняти зброю.

Що буде, коли солдати повернуться з війни

Це дуже складне питання, на яке немає простої відповіді. По-перше, спочатку їм захочеться знаходити собі виправдання, що вони там були не просто так і робили добру справу. Першого місяця я б з вами не зміг розмовляти. Є посттравматичний синдром, це в Америці дуже добре вивчено. Дуже важко солдатові, який повернувся з війни, сказати: друже, ти був неправий. А ще важче йому потім це визнати. Багатьом важко буде визнавати правду і факт того, що ми нікого там не звільняли, ми просто зруйнували міста, ми занапастили багато людей.

Але коли вони про це дізнаються, це буде колапс. На мою думку, «Єдиній Росії» залишилося жити місяць. Я не знаю, що вони зроблять, ядерну війну почнуть або ще що-небудь, щоб спробувати втриматися, але люди, коли повернуться, розплющать очі і відіспяться, просто отямиться. І потім військові запитають свого уряду – навіщо ви це зробили? Жодне ФСБ, ніяке ФСТ, ніхто їм не допоможе. Тим більше, коли вони розумітимуть, що російський народ на їхньому боці. Я Росією багато подорожував, я людина товариська, для мене немає проблеми з кимось познайомитися. І останні два місяці девʼять із десяти – проти війни. Але більшість із них боїться це одразу сказати, бо це незаконно так казати.


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися