Успішна бізнесменка з Маріуполя Ганна Ворошева багато років дарувала людям радість. Вона займалася організацією свят – своє останнє замовлення видала клієнтам 24 лютого 2022 року. Та уже за кілька місяців від її улюбленого міста залишилися суцільні руїни, а вона потрапила у пекло тюремного молоху окупаційного режиму.
«А вы пописяйте в ладошки, и будет вам теплая вода»
Втративши усе, Ганна не могла спокійно спостерігати за стражданнями маріупольців в окупованому місті. І разом зі знайомими почала вивозити людей з Маріуполя у Запоріжжя. Під час однієї з таких поїздок 27 березня її зупинили на блокпосту «деенерівці». Всього у березні було затримано 33 волонтери, які допомагали людям виїжджати. Допитували Ганну спочатку в Донецькому УБОЗі. Не пред’явивши жодних підозр чи обвинувачень, волонтерку 2 квітня доправили у колонію в Оленівку.
Як згадує Ганна, найбільше її вразило ставлення персоналу до затриманих. Наглядачки під час огляду забирали все, що могло згодитися жінкам за ґратами: мило, шампунь, серветки, зайві трусики. Хоча добре знали, що там нічого такого не дістати. І все одно вилучали. За три місяці перебування в Оленівці жінкам жодного разу не видавали елементарних гігієнічних прокладок, не кажучи вже про те, щоб помитися під душем, бо його просто не було (тільки для персоналу). Коли Ганна пожалілася на це адміністрації колонії, один росіянин цинічно пожартував: «А вы пописяйте в ладошки, и будет вам теплая вода». Камери настільки переповнені, що навіть спати доводилося по черзі. У приміщенні розміром 2,5 на 3 метри, де перебувала Ганна, було лише дві дерев’яні лави. Дві дівчини спали на верхній полиці, а ще четверо складали якісь речі під ноги і лягали впоперек. Іноді Ворошева спала, сидячи на крижаному металевому столику, бо була найтепліше одягнена. Її сусідками по камерах були жінки-військовослужбовиці, колишні працівниці української поліції, військова медсестра на другому триместрі вагітності і навіть звичайна мешканка з психічним розладом.
Змушували топтати український прапор на підлозі в туалеті
Ситуація у чоловічих камерах ще страшніша: у чотиримісній перебували до 20 людей, а у восьмимісних – до 55. Ганна бачила це на власні очі, бо за дорученням адміністрації колонії переписувала по камерах полонених. Чоловіки там не те що спали, а й сиділи по черзі. У туалет була довжелезна черга. У якості покарання позбавляли людину права справити природні потреби. Каналізація у колонії влаштована за системою зливної ями і не розрахована на таку кількість полонених. Вона просто переповнювалася, і весь перший поверх був у фекаліях. Виганяли засуджених, які пробивали її металевими тросами, вичерпували відрами. Ганчірками слугував одяг, який треба було пожертвувати на це.
Одного разу на підлогу в туалеті постелили український прапор і змушували полонених наступати на нього. Більшість відмовилися, за що й отримали від наглядачів. Не вистачало питної води та харчів. Їсти давали в брудних тарілках, які ніхто не мив. Тому багато полонених заражали одне одного вірусними інфекціями, постійно кашляли, але про елементарні ліки чи меддопомогу навіть не йшлося. Та не це було найстрашнішим.
– Кожну групу чоловіків страшно били. Це перетворювалося на какофонію нескінченних дзвонів, гавкання собак, вигуків конвоїрів, благань про допомогу, криків побитих, прохань дати води. Стукали, лупцювали в камеру, кричали, на що матюками отримували відповіді. Іноді виводили по кілька людей, били і закидали назад для того, аби іншим не кортіло обурюватися. Бачиш, що людину ведуть у кінець коридору, потім кроки зупиняються, і починається шум, побиття і крики. Чоловіків змушували присідати, і один за одним вони навприсядки прямували в кінець коридору. Назад повинні були повертатися так само. Били не лише полонених з «Азова», яких у середині травня привезли в колонію, а в принципі всіх чоловіків. Жінок не чіпали.
Конвоїри дуже агресивно ставилися до «Азова»
Ворошеву лише один раз викликали на допит. Людина у балаклаві назвалася представником слідчого комітету росії. Запитував, чи знала вона когось з бійців «Азова» та чи має свідчення про причетність батальйону до погромів у місті. Напевне, саме задля того, щоб вибити з цивільних маріупольців свідчення проти азовців, їх і тримали у катівні в Оленівці майже три місяці. Четвертого липня разом ще з кількома волонтерами Ганну Ворошеву звільнили. Вона виїхала в Нідерланди. Про пережите розповіла на пресконференції у Польщі всьому світові. А через три тижні, 29 липня, в Оленівці росіяни підло та цинічно організували вибух у промисловій зоні корпусу колонії, куди навмисне перевели азовців. Понад 50 полонених згоріли, ще більше сотні були поранені. Ганна зауважила, що на відео з місця вибуху видно багато металевих ліжок, хоча їх у колонії катастрофічно не вистачало. За її словами, конвоїри дуже агресивно ставилися до самого факту існування батальйону «Азов».
– Те, як їх били, як до них ставилися і що їм говорили, свідчило про те, що на них чекає дуже жорстока доля у цьому просторі. Конвоїрам потрібно було приховати свої злочини щодо людей, яких уже не було на той момент, – вважає Ворошева.
На момент вибуху в Оленівському концтаборі (а інакше цю в’язницю язик не повертається називати) залишалося ще майже дві тисячі українських полонених. Слухаючи розповіді Ганни Ворошевої та інших звільнених волонтерів, мимоволі згадалася книга Івана Багряного «Сад Гетсиманський», у якій описано жахи сталінських тюрем під час радянського терору 30-х років. Нічого страшнішого у своєму житті я не читала. Але свідчення полонених Оленівки – це не художня книга, а страшна реальність. Реінкарнація сталінізму відбулася у найпотворнішій його формі у ХХІ столітті. А почалося це ще у 2014 році на окупованому росією Донбасі. І якщо цю потвору не зупинити, вона зжере все і всіх, як і сто років тому.
Ніна РОМАНЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!